Читать «Через кладку» онлайн - страница 30

* * *

Через три тижні нічого, крім дощу, мряки й сухої притуплюючої урядової праці. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дім Обринських, про неї я нічого не знаю. Вернула? Ні? Не знаю. Навіть малого Нестора не бачу. Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, поринає в своїх задачах, щоб їх самому виробити, — і його не бачу. Ба ні, раз таки бачив. З підкоченими аж по коліна шароваїрками — я бачив його, вертаючи додому в обідню пору, як ходив у саду в високій траві босоногий, і шукав чи не за яблуками. Коли я поздоровив його з дороги, він став і дивився за мною, мов хотів щось мені сказати, а відтак, не .рішившись, не сказав нічого. Отже, й він ні.
Сьогодні третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а сонце аж припікає, дарма, що кінець вересня. Вернувшись з проходу в лісі, де щохвилі мусив лицем стрічатись з павутиною, що простягалася від смереки до смереки, я кинувся в своїй кімнаті на софу й лежав, випочиваючи... Не довго лежав я так, коли оце чую під одвертими вікнами моєї кімнати, в зільниіку, голос матері.
— Що ти тут шукаєш, хлопче? — питала когось. — Загубив що, чи що? І куди ти перейшов? Чи не через штахети?
— Через штахети, — відповів на моє превелике здивування голос Нестора.
— Так, я добре відгадала. Та стережись, щоб я тебе більше тут не бачила. Коли що будеш потребувати... то знай, дорога до нас через хвіртку, а не штахетами передрапуватись. Розумієш?
Мовчання.
— А тепер іди!
— Я до пана Олеся... — обізвавсь знову голос малого. І тепер, схопившися, я став на рівні ноги. В першій хвилі хотів я через вікно до нього вихилитись, але, обміркувавши, що краще побалакати з хлопчиною на самоті, я здержався, подаючись на хвильку назад від вікна, тим більше, що слова й інтонація голосу моєї матері, які зачув я саме в тій хвилі, заставили мене мимоволі перебрати роль підслухуючого.
— Чого тобі до пана Олеся? Може, по цвіти для твоєї сестри? — говорила вона з роздразнюючою гостротою. — Цвітів нема.
— Я не по цвіти, я... до пана Олеся... — відчувся шовковий дитячий голос у відповідь.
— По цвіти, кажу, — наставала мати на своїм. — Не вмієш говорити? Та все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов.
Мого сина нема вдома, іди!
«Мамо! — вирвалось тут глухо з моєї груді. — Мамо!» — а далі й завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цій хвилі вікном і понизити її перед дитиною, виказавши себе, що «дома»?
Цього я не міг. Не міг так само й знести, щоб вона накидалася обидливо на невинну дитину, що й без того десь з своєю несміливістю боролась, поки з'явилася тут. Хвилину я вагався, під час тої хвилини чулося з-під вікна дальше:
— Ти не чув, що мого сина нема вдома? Мій син не для вас. Затямте це собі всі. Всі що до одного, раз на все!
Тепер я вже не вагався. Я вже знав, що роблю, і так, як стояв, я вийшов у город, опиняючись несподівано між ними. Мати. станула, мов укопана, почервонівши аж під сиве волосся, побачивши мене... А малий Нестор, з побілілими устами й очима широко створеними, кинувсь з усім дитячим довір'ям до мене.
— Я лиш до вас, пане Олесь, не по цвіти! — виговорив він насилу, поборюючи по-мужеськи плач. — Лиш до вас хотів, — і з тим обернувся, щоб відійти. Одначе тут я заступив йому дорогу.
— Я знаю, що не по цвіти... ти мій гарний, гарний товаришу. Знаю надто добре, що не по цвіти.
І майже не тямлячись, з якогось жалю, що прокинувсь у моїй груді, я притягнув малого до себе й притиснув до своїх грудей.
У тій хвилі розсміялася моя мати... О, яким морозячим, до сеї хвилі незабутнім мені сміхом. І не поглянувши на мене ні одним поглядом, відійшла без слова попри мене в хату.
Ми остались самі.
Малий держав мене судорожно за руку й глядів незрозуміле великими вогкими очима на мене. Коли моя мати відійшла і її не стало видно, я схиливсь над хлопцем і спитав:
— Що тобі, Несторко? Ти задачу хотів? Ходи, я поможу. Ось сядемо собі там під деревом на лавку перед столиком, і я покажу тобі.
Та тут він заперечив головою.
— Не задачу... — сказав він, і нараз несподівано усміхнувся. — Не задачу, пане Олесь... але ось що... — І сказавши це, він витяг спішно малесенький нотес[20] з бічної своєї грудної кишені й показав. — Маня привезла, — сказав щасливим поглядом. — Ще як приїхала, і я приніс вам показати. Досі був дощ... вас не було в городі, і я тому сьогодні прийшов, не хотів довше ждати. Але не по цвіти, — впевняв з вибухаючою враженою амбіцією. — Ми маємо свої. І Маня також привезла великий букет від пана Янка.
Я усміхнувсь насилу.
— Так, так, — відповів я. змішаний. — Гарний нотес, — погладив хлопчину, що так довірливо притуливсь до мене, а відтак з раптовим бажанням остатись на самоті сказав: — А тепер іди, щоб тебе вдома не шукали. Ми ще побачимось. Чи ти скажеш твоїй сестрі, що був у мене? — спитав я й відвернувсь, щоб малий, що не відвертав своїх очей від мене, не бачив, як я в цій хвилі почервонів.
Малий надумався.
— Я запишу в денник, що був у вас, а вона як схоче... то нехай собі читає.
І сказавши це, не прощаючися зі мною, він спішно відійшов.