Читать «Через кладку» онлайн - страница 158

(З кінцем листопада).
Він похмурий, закутаний у мріях про зиму й сам почасти посніжений.
Я не бачив Нестора з місяць і зайшов оногди вечором до нього. Розуміється, здалека віщувало мені світло в його хаті, що він дома; там і найшов я його. Сидів, похилений над актами, закинувши на плечі якийсь плед, хоч у хаті було тепло, — і писав.
Я вступив, не застукавши, бо не хотів його полохати, і він оглянувся. Ми привіталися.
— Тобі холодно, що ти закинув на себе плед? — спитав я, а в душі сказав собі, що він не поправився з виду, а противно — змарнів більше ще. Очі сяли однаковим блиском, як від останнього часу, лиш на щоках червонілись цього вечора плями.
Працював запальчиво.
— Так, я змерз, — відповів він і, підсуваючи мені крісло недалеко себе, сам оперся о поруччя свого й дивився, вижидаючи, на мене.
— Що ж, проживеш гаразд? Зближаєшся до кінця з своїм матеріалом, що його мусиш у себе набирати? Він усміхнувся їдко й здвигнув плечима.
— Де там! Ось поглянь, що переді мною накопичилось знов нового, — і вказав на величезний стос пожовклих актів перед собою.
— Що це? — спитав я.
— Мушу посортувати, а того є в мене в бюро ще стільки, що заповнив би більше, як два мої столи. Але я знав, що щось буде, — додав, і його очі блиснули дивним блиском, наче усміхом.
— Зрозумів урешті, що тебе й твоє велике почуття обов'язку використовують твої настоятелі? — спитав я з обуренням. Він здержав мене за руку, мов я хотів комусь з тих згаданих заподіяти кривду.
— Не вони винні, а уряд, що використовує молоді сили надмірно, ощаджуючи тим кошти побільшення сил. Гадаєш, вони, ті «настоятелі», сидять самі з заложеними руками? В нас у моїм уряді — ні. Вір мені. А щодо мене, то я ступив у такий період, коли брак сил. Раз вложив голову в ярмо, то й цить. Це віднині в мене на столі, — додав, указуючи на акти. — А я мав уже овій стіл чистий, без рестанцій[99], і віддавсь на хвильку мрії, що спічну й буду менше працювати ночами, скріплюсь. Займусь більше наукою, що обходить мою особистість у будучині. І коли я оце так сиджу й обчислюю в думках, коли остаточно зможу до посліднього свого іспиту ставитись...
Слухай, Богдане... — додав поважно, мов мав у слідуючій хвилі сповістити тайну, — спускається... майже незамітною павутиною нараз переді мною на чистий папір невеликий павук. І став. «Омен», подумав я, і мені пригадалась... хвиля перед нашим виїздом у «Чортовий млин» цього літа... Тоді... спустився переді мною... також «омен»... заколюючи муху й... добре віщував. Ви бачили його всі. Ти, Маня й пані Міллер. Але лихою ознакою був він лише для мене. Так і нині. Побачивши його перед собою, я подумав, що оце мене не мине якась нова тяжка праця, що поглине новий час, підмулить більше ще пошарпані сили, і я наново попаду, мов по шию в землю, в обов'язки буденщини.
— І що ж? — спитав я, придивляючись молодому роздражненому товаришеві з зацікавленням. З тої сторони, щоб вірив в «омени» («ознаки»), я не знав його. Він був тверезий, мудрий і ані містицизмові, ані іншим подібним рухам недоступний; а тепер, мов молода дівчина або старуха, маячив про «ознаки».
— І справді, — тягнув він з повагою дальше. — Я не помилився, що з того часу павук для мене віщуном лиха й турботи. Не минуло хвилин кілька, коли покликав мене до себе «настоятель» і обтяжив новою працею, що кинула мною, мов м'ячем, щонайменше на два місяці позаду.
— Припадок, Несторе... — закинув я, усміхаючись.
— Припадок, — відповів він з огірченням, — але в кожнім рази проклятий, з фатальними консеквенціями[100].
— І ти прийняв наложену на тебе «задачу»? Він потакнув мовчки головою.
— Несторе! — кликнув я з явним гнівом. — Завтра піду я до твого шефа й представлю йому твій фізичний стан відповідно до своїх «мужицьких» поглядів.
— Не посмій! — обізвався він з раптовим обуренням і, піднявшись, опинився близько передо мною.
— О, ви, аристократи! — сказав я з неописаною їдкістю в голосі. — Чи в тім лежить ваш героїзм, ваша вищість і шляхетство, щоб згинатися перед формальністю й урядовим ярмом? Несторе, ти пожалуєш твого вчинку, коли не скинеш вкоротці з себе вложеного на тебе свіжого обов'язку. Ти хорий!..
— Я хорий... — відповів він з ледяним супокоєм, — а ти, Богдане, мужик. Чи так розумієш обов'язок, колегіальність, честь і сумлінність? Думаєш, я один угинаюся в ярмі? йди! Поглянь вечором, який плік[101] актів бере додому той «настоятель», скільки беруть мої товариші бюро... а побачиш, чи я маю право свою пайку на одного з них накладати? Є там і інші хорі. А що я хорий, — додав, — не їх вина. Місяців два тому дораджував мій той «настоятель», щоб відпочив я, перервав студії і працю. Але я сам... знай, Богдане, сам відложив це. Не хотів того.
— Ти божевільний! — не міг я здержатися, щоб не висказати йому в лице свою гарячу гадку.
— Як на чию думку. Нащо переривати працю, щоб, вернувши з «спочинку», застати вдвоє стільки на столі, а до того й що інше: власні студії. Так. Не йди, Богдане, я мушу те все побороти. Бути може, — додав, усміхаючись гірко, — я не бачу так далеко, як ти, Богдане, цього я не перечу. Але як підемо оба в глибінь, то я чую, що слушність стає по моїй стороні.
— По твоїй, Несторе, але за те можеш впасти й жертвою. Він здвигнув плечима — і вказав на груди.
— Тут щось е, Богдане, що не позволяє мені інакше поступати. Сліди моі, — додав, мов заговорив до себе, й заслонив на хвилину рукою очі, — сліди оставлю за собою чисті. Інакше я не вмію.
«Це твоя трагедія», хотів я відповісти. Але, надумавшись, змовчав.
— А тепер послухай, — обізвався я до нього. — Я прийшов пригадати тобі сповнити свою обіцянку. Себто отверезити тебе упімненням, щоб ішов ти до лікаря. Ходім завтра вдвох. Сам ти цього не вдієш. Я бачу, ти підляг науці, студіям і урядовій праці душею й тілом. Ти не підеш.
— Ти ласкав, Богдане... — сказав він з повагою. — Але не журіться стільки мною. Я був уже в лікаря, Богдане, був сам. Я видивився на нього, зчудований.
— Справді? — спитав я й відітхнув, мов у цій хвилі зсунувся з моїх грудей тягар.
— Справді. Був сьогодні сполудня.
— Ну... і? — вимовили мої уста.
— Нічого, — відповів він, схиляючи голову вбік дитячим своїм якимось звичаєм і уникаючи мого погляду. — Зразу лікар лаяв, чому я так занедбався, не зайшов скоріше до нього, а коли я розповив про всю працю свою й заняття взагалі, він вмовкав чимраз більше, чудувався, підсуваючи брови вгору, й остаточно наказав виїжджати якнайскоріше на полуднє.
Я відітхнув удруге.
— Коли виїжджаєш? — було моє перше слово.
— Не знаю ще напевно, але він казав, що вже завтра не смію йти до бюро. Поїду через двадцять день.
— Чому то? — кликнув я з докором. — Чому відкладати виїзд?
— Бо хочу, щоб слід за мною остався білий! — відповів він, впадаючи нараз цими словами в сильний кашель.
— Що ж це ти виправляєш, Несторе? — почав я нетерпеливитись. Він віднісся до моїх слів байдужо.
— Я надовше їду, Богдане, отже, хочу всю на мене наложену працю викінчити до послііднього. Недобре так? — спитав і поглянув своїми гарними очима на мене щиро.
— Добре, хлопче, — відповів я. — Ти все добре робив, лиш для себе не був ти ніколи добрим.
— Ти буденно говориш, Богдане.
— Вже ж, Несторе. Я навчився законів життя, і вони наказують так говорити. Треба мати сталеве серце й такі ж кості, щоб у житті держатися. Хоч і який я «мужик», Несторе, але плями крові маю я також з того в серці. Тебе хотів би я від них охоронити.
Він махнув рукою.
— Я все виходив і виходжу з того становища, що лиш наше я освячує нашу працю. Будь вона буденна, ідеальна, патріотична чи яка там інша. Наша праця олицетворяє нас — одиницю, громаду, всю нашу народність. Моя праця це — я. Скінчу, запакую книги, потрібні мені до закінчення студій, і тоді поїду. А ви, що лишаєтесь тут, вижидайте весни й мене. Але глянь, Богдане, що за пишний сніг! — додав, приступаючи близько до вікна. — Пожди, нехай надивлюся. Коли поверну, його вже не застану. Я в сонце їду.
Він відвернувся знов від мене, дивився хвилину, притиснувши чоло до шиби, а за часок спустив штору.
— Так.
Відтак, неначе хотівши мене позбутися, щоб я не мішав йому в праці, засів до столу, спер голову на руки й спитав:
— Ти бачився вже з Манею? — Але інтонація його голосу й сумний погляд, яким сказав слова, говорили: «Чи довго будеш мене мучити?»
— Ні.
— Я попрошу її сюди.
— Ні. Нині я виключно до тебе і вже йду. Розуміється, ще зайду до тебе, хоч би й на те, щоб тобі перебивати працю.
Він усміхнувся так сумно, поглянувши мені повно в вічі, що якийсь раптовий жаль стиснув мені серце. Відтак піднявся з спокоєм і повагою; був блідий.
Я попрощався.
Ані слово не перейшло більше з його вуст. Лиш коли погляд його стрінувся з моїм, я завважив, що він був вогкий. Коло дверей я на хвилинку задержався — спитав:
— Прощальні візити будеш робити? Він обернув лице за мною.
— Що? Ні.
Я вийшов. У душі виніс я жаль. Той наскрізь поважний чоловік посмутнів. Був для всіх добрий, щирий, ніжний; робив, працював, оскільки його молодість позволяла, а собі не міг помогти. Терпів і мовчав. Аж врешті — посумнів.