Читать «Через кладку» онлайн - страница 14

Це було рано.
Всюди панувала ще поранкова тишина. Я вибравсь, як не раз уже, на ранній прохід на найближчу гору в ліс. Мряки, що підіймалися вже з гір і лісів, мов позачіплювалися там у польоті під небеса, розпливаючися тужливо в пораннім сонці.
Поранкові проходи на гори в ліс — це була найкраща часть мойого побуту літом у родичів. Ідеш отак рано, як у місті ще неповорушно, і купаєшся в чистім неповорушнім воздусі.
Опинившися відтак уже десь високо на горі і глибоко в лісі, станеш, розглянешся — і слухаєш.
Не йде щось лісом непорочне — святе?
Так. Це сам господь йде і благословить його глибоку тишину.
Господи, ти тут!
Як ніде тебе нема — ні по церквах, ні в людській груді, то тут... ти є!

* * *

(Пізніше).
Щоб дістатись якнайскоріше від нашої і Обринських хати на гору, а далі й у ліси, ми мусили вперед переходити ріку. Так і я. Не хотячи одначе переходити мосту, котрий був поставлений чи не серединою невеличкого містечка, що вимагало від нашого мешкання з годину ходу, я пішов прямо, так званою коротшою дорогою, поза наші й Обринських сади, котра вела до одної кладки. Звідти можна було дістатися скоріше на другий бік.
Кладка, поставлена з широких дощок, була все ж таки не ширша, як на одну людину. Приступаючи до берега ріки й звідти на кладку, я побачив нараз на противнім березі дівочу постать, у котрій по рухах пізнав я молодшу Обринську — Маню. Я станув і, вагаючися, ждав.
Вона там, на другім березі, на кінці кладки пізнала мене, очевидно, бо так само станула й неначе й собі чогось вичікувала.
«Рано вилетіла, як той жайворонок, — подумав я. — І коли я доперва виходжу, вона вже відкись вертає. Куди ходила так рано? Побачу зараз, який настрій проти зарозумілого формаліста. Злагідніла трохи? Від послідньої дискусії в саді ми ще не бачилися. Коли б нагода, — обізвалося нараз щось у мені, — щоб потрохи пімститися, — і з тим враз я злобно усміхнувся. — На разі студіює фізіономії «старих», — пригадались мені слова найстаршого її брата. — Побачимо... побачимо, серце... коли наспіє відповідь від твого вченого».
Відтак, не вагаючись уже доївше ані на хвилину, я ступив смілим і певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась. При тім кинув оком вперед себе на молоду дівчину.
Що вона там гадала?
«Очевидно, перечікує, аж я не перейду перший, щоб не стрінутись упосередині кладки», думав я.
Гадаєте?
Де ж там.
Угледівши мене бистрим оком, вона нараз ніби блискавкою рішилася і, неначе заповідаючи мені якусь боротьбу, пустилася й собі переходити кладку. Та я тим не змішався. Неначе не бачачи її ще зовсім на кладці, я йшов однаковим і певним кроком уперед. Відтак, уже десь поза серединою ріки, де, здавалось, була вона найглибша, я станув і поглянув на неї. Обоє не могли ми йти, щоб не стрінутися. Може, вона завернеться?
Але ні. Ось вона ніби не замічає мене і йде далі проти мене. В мені спалахнуло гнівом, і я приспішував ходу.
«Пожди, пташко, — подумав я, — нині ти побачиш, куди веде упір». І пішов. За кілька хвиль я опинивсь перед нею, однак враз зі мною й вона станула. Я поглянув на неї. Була біла, як сніг, очі мала спущені, брови зморщені, а уста були затиснені.
Я, споважнівши чомусь, зрозумів її нараз, і мені стало жаль молодої дівчини, що так насліпо, майже дитинячо, піддавалася якомусь, як мені здавалося, штучно виплеканому почуттю опору або, може, на її думку, ненависті до моєї особи...
Як казав я — я станув.
— Добрий день вам, панно Маню! — обізвався я з уданим супокоєм і подав їй руку. Вона глянула на мене заляканими очима, що в тій же хвилі набрали виразу гордої відпорності, — і «Добрий день»... бовтнула стисненим голосом, і знов приступила крок ближче проти мене, так що ми вже близько станули проти себе, і я виразно міг бачити, як у неї з внутрішнього зворушення дрижала на ніжних грудях ясна легенька блузка.
— А тепер що буде? — спитав я, усміхаючися. — Перейдете коло мене? Чи я коло вас? Не бачите, який я великий, і місця для нас обох нема? А тут ріка глибока, панно Маню! — додав я остерігаюче. — Впавши, можна навіть і утонути!
— Бажаєте, щоб я назад вернулася? — обізвалася дівчина врешті, і її уста задрижали, наче до плачу, між тим коли я сам сильно споважнів.
— Так воно виходить, — відповів я. — Як бачите, я маю за собою більшу половину кладки, тож шкода, щоб тепер вертався.
Вона окинула мене поглядом, і я перелякався тих очей... перелякався, а заразом стало мені любо й мило від них, так що я насилу відвернувся, щоб не пірвати її в руки й притиснути до себе. Звичайно, були вони такі дитячі й молоді, такі повні Несторового єства... а тепер у тій хвилі стали такі чимось переповнені, блискучі й поважні...
— Бажаєте, щоб я вернувся, панно Маню? — спитав я замість всього лагідно й приступив до неї цілком близько. Вона мовчала й подивилась на воду.
— Хочете? Мовчання.
— Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала.
— Залежить вам справді на тім, щоб я вернувся? — спитав я терпеливо й схиливсь до неї...
Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я відітхнув.
— Я не вернусь. Маню... — сказав відтак, вкладаючи насилу супокій і твердість у свій голос. — Не вернусь, хоч повинен би це, з огляду на лицарськість проти дам, вчинити, і не бажаю, щоб і ви вчинили це, хоч, це кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи ліпші. Однак вам... як догадуюсь, залежить більше на тім, щоб бити головою об мур... моцуватись... проти... ну, може й проти себе... чим щоб вас мали люди за добру й уступчиву. Химерна з вас дівчина!
Вона, не поглянувши на мене, викривила погірдливо уста, ніби всміхаючися, а властиво закриваючи в тій хвилі якесь сильне внутрішнє зворушення, й обізвалася спішно:
— На вашу думку.
— На мою думку. Так воно і є, — сказав я. — Я питаю вас:
не приходить вам ніколи на думку, що, будучи такою неприязною, справляєте тим декому прикрість?
Вона поглянула на мене.
— Мені не здається, пане Олесь, — відповіла холодно. — А що там, взагалі, може кому на тім залежати, якою я є, не думаю. Я надто маловажна людина, щоб своєю особою справляти кому приємність або прикрість.
Я зігнорував її послідні слова.
— Що маю я зроби їй, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажаєте того? — спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а відтак сказала:
— Не хочу.
Я, як недавно, відітхнув, а далі всміхнувся.
— Не хочете! Значить, цікаву нашу ситуацію розв'яжемо так, як гордійський вузол, що одне з нас... скочить у воду! — мучив я її далі, не зверіаючи ока з її ніжного профілю, а в душі любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням. — Одначе, тому що з того, — тягнув я далі, — не буде жодному з нас хісна[17], то я поступлю так, як поступають старші з капризними дітьми.
І поки вона могла надуматися, що я маю на гадці, я, не сказавши більше й слова, обняв її мов справдішню дитину за стан, обернувся з нею й поставив її позад себе.
— Так, — сказав я, відітхнувши повною груддю. — Тепер можете вертати далі. Сьогодні, як мені здається, ми собі послідній раз у дорозі станули Більше цього не буде.
З тими словами доторкнувся я легко капелюха і, поглянувши в її очі, що заблисли великими сльозами, обернувся й відійшов далі. Коли доходив кінця кладки, я оглянувся. Дійшла вже до другого берега?
Ні! Саме доходила.
А тепер... ось і собі оглянулася. Я зняв капелюх... поздоровив, а вона, не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег і побігла далі.
Гу! Яка дика, упряма! Така була вона.
В лісі ходив я довго.
Ніколи досі не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку. До того здавалося мені, що вона все десь знаходилася недалеко мене, що десь заблисне її ясна одіж з-поміж смерек. Ніжна, з гордим капризним елементом у душі, з надвишкою якоїсь сили, що мучилася сама, неначе в неустанній пошуканці за відповідною для себе акцією, — а там і я станув на її дорозі...
Що поборювала вона?
Мене? чи себе?
Чи я помилився?
О, гордий мужику ти, Богдане... Куди загнався!