Читать «Через кладку» онлайн - страница 135

(Три дні пізніше).
Погода найкраща, небосхил не був, здається, ніколи таким чистосинім, як тепер, а смерекові ліси, що відсвіжилися цілотижневим дощем, мов набрали більше тепла в свою зелень. Сонце, просвітлюючи вже третю днину безнастанно, повисушувало, здавалося, кожний вогкий закуток і затирало сліди непогоди. Лиш ріка, що двигалася з одної сторони попри місто, побільшена під час злив і допливами гірських потоків, хоч і спала значно, шуміла все ще голосно, мов пишалася своїм зростом.
Було по обіді коло п'ятої. Тета і я, натявши й прилагодивши цвітів і деякого галуззя на бажання матері на вінець для могили батька, були саме зайняті викладати це все з коша на стіл в кімнаті моєї тети, коли ввійшла Дора з матір'ю в хату. Обі були одягнені до проїздки з панею Маріян, щоб оглянути ріку, побільшену трохи дощами.
— Ви заскоро приладилися, — сказав я до обох пань, поглянувши притім на свій годинник. — Оскільки мені відомо, пані Маріян обіцяла приїхати точно о-пів до шостої, а тепер ледве три чверті на п'яту.
— То ми пождемо, — відповіла Дора.
— А я б подала ще борзо чай, — обізвалася тета і, кинувши в своїй звичайній живості цвіти з рук, подалася з кімнати до кухні, щоб справді перевести свої слова в діло.
— Їдь з нами, Богдане, — попросила мати.
— Ні, мамо, нині не можу. Я за пару хвиль вийду також з дому.
— До доктора Роттера? — спитала мати. — Він посилав за тобою сполудня.
— Ні. З ним я вже бачився. Я піду до Обринських...
— Знов до Обринських? — вмішалася Дора й з тим забрала одну з найкращих квіток і піднесла її остедтативно [84] до носа.
— Знов. Чи маєш що проти того? — опитав я спокійно і з тими словами заткнув собі маленьку айстерку до кляпи [85]сюртука.
— Ще б і що! — обізвалася вона. — Зрештою, — додала, — може, будеш ласкав передати там нашу, т. є. твоєї матері й мою просьбу, щоб та героїня зійшла раз з свого п'єдесталу і вступила до нас, смертних, на часок, щоб ми мали нагоду відплатити їй свій довг; інакше буде готова погадати, що ми, тебе не виключаючи, Богдане, — додала з притиском, — хочемо справді прийняти її услуги безплатно.
Я підняв ачудовано голову до неї.
— Які услуги, Доро? Бо що під словом «героїні» розумієш панну Обринську, це я розумію. Але що має означати слово «услуги», те мусиш висловити ясніше.
— Ах, не чини, що не розумієш! — спалахнула гарна жінка. — Знаєш аж надто добре, що я під словом «услуги» маю на думці її ефектовний чин яко спасительки твоєї матері від нещастя, а по-друге — її «діяльність» як сестри-служебниці при її постелі. За ті чини, щоб сказати вже все ясно, я привезла тій панні штуку прекрасного чорного шовку на сукню, якого, певно, досі не мала на собі. Той шовк хотіла б я їй, як сам зрозумієш, скоріше, нині чи завтра, в дарунок передати. А що це не уходить учинити ані тобі, ані твоїй матері, тож я перебрала цю задачу на себе.
— Того не посмієш ти вчинити! — кликнув я строго і змірив її з голови до ніг. — Щоб не поважилась ти цього ні в якому разі.
Вона вмовкла й відступила від мене.
— Ого... мій пане! — сказала з неописаною іронією. — Це щось нове в тебе — не гонорувати за услугу ближніх. Інакше я б не була посміла й доторкатися цієї дразливої теми. Була б понесла або переслала дарунок слугою, залучивши білет з словами подяки, і на тім була б справа скінчена. А так ти винен, як твоя мати тим зворушується!
Я поглянув на матір.
Якщо було можна в тій хвилі слово «зворушуєш» ужити на матір, то я міг бути спокійний. Вона сиділа якнайспокійні-ше в своїм кріслі, і лише її очі, оживлені, майже усміхнені, мов з дитячої суперечки, свідчили, що вона в тій хвилі й не снила о якім-небудь зворушенні. Зате, може більше заінтересована закінченням дискусії, зверталася в тій хвилі душею на сторону Дори. В мені почало варитись. І мимоволі пригадалася мені погана справа з сфальшуванням мого підпису на листі довжності Обринських.
— Я думаю, що яке-небудь «зворушення» в матері не можна припускати, бо я переконаний, що гадка з «подякою» в постаті шовку не є виключно твоєю видумкою, лиш вашим спільним ділом. Але це не вменшає ординарності й безтактовності самої думки віддячитись дівчині в такий спосіб за її благородний і героїчний вчинок.
— Ти маєш слушність, Богдане, — обізвалася тут мати сухо. — Думка подяки не походить виключно від Дори. Вона одиноко моя. Лиш щодо самого вибору предмета, яким мала подяка заявитися, я була в клопоті. Я хотіла золотий годинник, бо це тривке, і дівчина була б мала заразом і пам'ятку від мене; одначе Дора зробила пропозицію з шовком, доказуючи, що їй це, може, більше придасться, і я на те пристала Що ж іут за причина до такої експлозії[86]? Замало цінний тобі дарунок з нашої сторони шовкова сукня? Як замало, то доложи й купи дорожчу. Мені все одно, лиш щоб дівчині віддячитись. І не лиш дівчині, але і її братові; хоч, сказавши правду, як у тім разі з ним поступити, я поняття не маю. Потрохи я того хлопця боюся. Він чим-то здержує мене від подяки, але я йото шаную. Чимось-то мені цей хлопець симпатичний.
— Ну, ну, ще б не стало й до нього з такими чинами зближатися, — сказав я. — І видивився б на вас Нестор. Аж лячно й думати про ті звичайно задумчиві і блискучі очі, спалахнувші в гніві.
Мати здвигнула плечима й сказала:
— Я маю добру волю все сплатити. Довгів, як знаєш, не зношу, нехай би вони були і в рідної дитини, а я того почуття не зношу. Така моя вдача. Чи як? — звернулася вона до мене. — Гадаєш, мені це мило, як кожний з знайомих приходить і цвірінькає мені в вічі, що ось то вона була тією, котра з-поміж цілого гурту знайомих і чужих вибавила мене одна від смерті; якраз вона, до котрої не відчувала я ніколи особлиївшої симпатії, хоч, може, іноді (я признаю це) в дечім я й не мала слушності, і вона, може, й дійсно ліпша, як я думала. А що «чистий рахунок — це найкращий приятель», цього, може, не заперечиш і ти!
— Я щонайменше, мамо... — відповів я і з тими словами обернувся від обох женщин насилу, щоб не кинути того всього, що тиснулось мені в тій хвилі на уста, згадавши її вчинок, їм обом у вічі. Замість того почав я по хаті ходити.
О, який слушний, неомильний був той інстинкт, що здержував дівчину від зносин зо мною, а з тим — і з моєю ріднею. Який неомильний, а який і оправданий заразом! «Внутрішньо ми й так усе ж таки відділені на все», казала мені. Чи не так?
І справді.
«Чистий рахунок — найліпший приятель», повторив якийсь голос у мені материні слова. «Чи й тоді, мамо, як брали ви лихварські проценти, не дозволені законом, від батька сім'ї, а по його смерті від вдовиці й роками від дівчини-сироти, щоб вдоволити свою жадобу й ненаситність за золотом, чи й тоді?» Але цього питання, що горіло в моїй душі, я не поставив голосно. Вона була реконвалесцентка, і на якийсь час я мусив ще багато уступати Їй. Я всміхнувся гірко, затиснув уста, і жодне слово не перейшло мої вуста. Ніколи не була моя мати (о, як гірко!) здібніша почути правду з уст своєї дитини більше, як нині, як саме в хвиліі, коли чулась довжницею тої, котру брала немилосердно своїми вустами й серцем перед моїми очима під ноги.
Ніколи більше.
Але вона була моя мати, і я втопив ту гірку правду в глибині своєї душі. Не їй одній мусив я заощадити хвилі пониження, котрі заслужила перенести. Не їй одній.
Але й тої, другої, що зносила кривду роками, мовчала, здавлюючи її гордо в своїй молодій душі, не хотів я наражати на бурхливі й болісгіі моменти. І її також ні. Вона була вже моя. Її слово, що останеться мені вірною, було для мене невідкличне, святе. І від тої хвилі я сторожив над нею. Горе тому, хто б був посмів доторкнутися її хоч би одним образливим словом.
— Але як же, Богдане? — обізвалася наново Дора, наколи я, потонувши в думках, гамуючи своє до крайності схвильоване нутро, ходив по кімнаті й майже не зважав на обох присутніх. — Як же скінчимо цю справу? Вона й так через байдужість самої інтересованої затягнулася довше, як нам пожадано. А й ти сам, коли б не був цими днями такий розсіяний, був би вже давно замітив, що пакунок, що лежить більше як тиждень у твоїй кімнаті, має інше призначення, як перележувати в тебе!
По моїм лиці перебігла гаряча краска сорому. І я розсміявся сардонічним сміхом.
— Чи й я маю в тій ординарній справі брати активну участь? — спитав я.
— Твоя задача була й є наклонити дівчину, щоб прибула сюди, — відповіла вражено Дора.
— Чого я цілком напевно ніколи не зроблю.
Вона витріщилася з несподіваного зачудування на мене.
— Ніколи, Доро, на те спустися.
— — То ти не переказав іїй нашої просьби потрудитися до нас?
— Передав, на жаль, хоч і не знав, що під нею крилося.
— А вона?
— Вона, відчувши своїм інстинктом, що в тім запрошенні криється, мабуть, потайний замір вразити її, спитала лише з переляком, «пощо має прийти». А що я тоді ще не знав про замах, що був вимірений вами проти неї актом подяки, то й передав їй ваші слова; але поминувши те, що вона сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде.
— І через що, як вільно спитати? — обізвалася мати, і на її блідавих щоках появилися червоніі плями внутрішнього роздразнення.
— Бо я сам постараюся о те, мамо, — відповів я. — Заглянувши в глибину душі тої дівчини, я переконався, що вона ніколи не дасть себе нагородити за свій шляхетний учинок. А вами вже найменше!
Обі жінки замовкли, лиш погляд, яким у тій хвилі перемінялися, був неспокійний і повний тривоги. Він свідчив мені ясно, що находять ситуацію грізною й остерігають себе обопільно мене дальше не роздразнювати.
— Отже, від нас вона її не прийме, Богдане, — обізвалася Дора, — і з тим заявлениям будемо мусили по твоїх словах помиритися. Але, може, зате прийме від тебе?
— І від мене ні.
Тут моя мати піднялася.
— Лишім ту глупу суперечку, Доро... — обізвалася. — Ти видиш, Богдан завзявся нарочно нас нині обох на тім тлі рознервувати; шкода часу... я...
Я спалахнув і задержавсь у ході.
— Кажете, «на тім тлі рознервувати», мамо? — спитав я. — Чи це справді ваша думка?
— Я переконана.
— Коли так, то ви помиляєтесь тяжко, мамо. Кожне слово, що говорив я вам, я говорив з найбільшою повагою. А багато дечого, в користь самої вашої материнської особи, я змовчав.
— То подякуй ти їй! — обізвалася вона, ігноруючи цілком моє посліднє речення,
— Від себе я їй подякую, про те не сумнівайтеся, — кликнув я й відчув, як мимоволі в мої очі втиснулося тепло моєї душі.
— Від себе, Богдане! — вмішалася тут іронічно Дора. — І чим, як смію спитатися, коли наші предмети заподлі? Це було б ціікаво довідатися, коли це не тайна в тебе.
— Не тайна, Доро, — сказав я й мимоволі всміхнувся.
— Це байка, Доро, — обізвалася тут зневажливо моя мати. — Байка, котра не обходить мене цілковито. Що Богдан з своєї кишені видає, я не мушу знати. Але більше займає мене те, коли він загадує той свій замір сповнити. Це знов не може мені байдужим бути.
— На жаль, на се питання я не годен вам нині певну відповідь дати. Але ви її довідаєтеся, мамо, ви її довідаєтеся. Ви ж моя мати, — відповів я тепло і, приступивши до матері, я взяв її пестливо за руку.
Вона зсунула мою шорстко від себе.
— Дай собі спокій з акторством, Богдане, — сказала й посунула свої стекла нервово вище під чоло.
— Жодне акторство, мамо, а щира правда. Я сам відвдячусь панні Обринській за те, що врятувала мені мою магір;
сам один я.
Вона відвернулася люто.
— То про мене викинь і соток кілька! Це мене нічого не обходить.
— Соток, мамо? — спитав я й усміхнувся болісно. — На сотки ціните ви ваше життя? Ні, не сотками, мамо; але чимось, що ставлю я понад те. Понад усе. Любов'ю своєю, мамо. Своєю щирою, вірною любов'ю, мамо, котру ношу я вже не віднині в своїй душі для тої дівчини. Любов'ю. Я, мамо, з Манею Обринською оженюся. Я їй уже освідчився.
Так.
Воно було сказано.
Хата наша не завалилася, а апоплексії від того заявления мати не дістала. Вона лишилася спокійна, і її сильний, понад усе тверезий розум, що в жодній, хоч би й найтяжчій хвилі не тратив рівноваги, старався ситуацію опанувати. Зате Дора прокинулася, мов у неї вдарив грім.
— Це неправда, тето! — кликнула. — Цьому ви не вірте, це неправда. Повтори це ще раз, Богдане! Я здвигнув плечима.
—    Я вже раз сказав, — відповів я й опустив кімнату.