Читать «Через кладку» онлайн - страница 109

Саме минув тиждень, як оце сталося.
Я виїхав на вісім день до купелевоії місцевості Дорна З., а в кілька день по моїм приїзді тут же стрінувся з добродієм Маріяном і молодою Іриною, що приїхали також сюди, щоб оглянути цей гарний між горами захований курорт. Ледве привітавшись зі мною, він сказав:
— Слава богу, що ми здибались. До вас хотіли ще передучора ніччю вислати депешу, але що незнали докладно, чи застане вона вас ще в Д., чи не поїдете ви і до Б., залишили це й вижидають вашого повороту, не телеграфувавши.
— Чи сталося що? — опитав я, занепокоєний словами й поважною міною доброго панка. — Хто хотів висилати депешу до мене? — І перед моєю уявою станула нараз моя мати, а за нею Маяя. — Може, занедужала моя мати? — спитав я.
— Так і ні, — відповів панок вздержливо. — Зрештою, — додав, — я розкажу все. У вас, добродію, вдома горіло, але — (додав з поспіхом) — не хвилюйтесь. Тепер там уже все в порядку,
Вражений до глибини сею несподіваною заявою, я поставив нараз кілька питань: «Горіло в нас? Коли, через що?.. А з матір'ю що, здорова?»
Добродій Маріян розказав.
В кілька день по моїм від'їзді прийшло моїй матері на думку розпочати прання.
— Білизна, мовила, прана й переполіскувана у гірській воді, це не то, що в воді міста, а вона хоче вивезти всю білизну сніжнобілу додому...
— Та наїм ще не час додому! — закинув я нетерпеливо. — Але далі, добродію, прошу вас, далі, — нетерпеливився я. — Кажіть, чи вона здорова?
— Не цілком здорова, то-то й є; але слухайте! Білизна пралася справді, — тягнув добродій Маріян спокійно, — і то так, як бажала, щоб на ріці «переполіскувалося». Коли надвечір прачка з слугою не вертали додому, вилізла мати на під, щоб поглянути відти на ріку, що з обома жінками діється, чи не йдуть уже. Так роздивляючися, воїна нараз побачила, що з поду, а радше з вікон літньої кухні, що припирала до її кімнати, садить чорний густий дим, а в кілька хвиль пізніше вже й полум'я. З переляку, що це в неї горить, неначе громом поражена, в першій хвилі не могла з місця й рушитись. Одначе силуючись усе ж таки зійти, і то якмога найскоріше, щоб покликати вдолині о рятунок, вона впала, обезсилена з остраху й зворушення, коло дверей на поді, стративши свідомість. Як довго лежала вона там так, не знати докладно. Одначе коли на поклик Наталки й Нестора, що, на щастя, перші побачили в сусідстві (будучи в той час у саді) вогонь, прибула паміч, о котру в першій хвилі було тяжко, бо люди по більшій часті були на роботі, віднайшла її панна Обринсцка, що прилетіла на місце, — без свідомості, на поді. На щастя, добродію, — додав поважно добродій Маріян, — на щастя. Панна Обринська, переконавшися відразу, що господині вдолині ніде нема, кинулася, інстинктом ведена, вгору і тут її віднайшла. Якби .не те, пане Олесь, були б ви її живої, може, й не побачили. Лежала вона з пораненою голоївою і, як сконстатував прикликаний пізніше лікар, з вивихненою ногою. Тепер знаходиться вона під опікою пані Міллер, моєї жінки, а передусім панни Обринської, що від хвилі, як віднайшла її в такому стані, не відступала більше від неї. Всі вичікують вашого повороту з нетерпеливістю, добродію, бо, — додав панок тепер одверто, — тепер ваша матіїнка дуже хора...
Вислухавши це, я стояв малу хвилину також мов громом побитий. Не сказавши ні слова на цю відомість, я лише чув, як моє лице мов льодом обволіклося і коло серця мов застигло. Моя мати в такій небезпеці! Хора, може, безнадійно!. Я поглянув на годинника, а відтак засунув його мовчки в кишеню.! Була третя по обіді, потяг, що мав мене повезти додому до неї, що лежала ще, може, й досі непритомна й знаходилася між чужими, відходив аж о-пів на п'яту. Значить, мені приходилось перечікувати, мов на вугіллях, ще півтори години. Добродій Маріян зрозумів мене.
— Злагодьте ваш багаж, — сказав щиро, — а опісля приїжджайте до нас у готель, де будемо вас вижидати. А як ні, і я думаю, це буде вам приємніше, вишліть багаж на дворець, а самі зайдіть у пар.к коло кургаузу[65], де я буду з Ірусею вдвох вас вижидати. Там побалакаємо ще про дещо, щоб не денервувались самі довгим вижиданням на потяг.
Я згодився й розпрощався.
Не минуло більше як півгодини, коли я опияився коло добрих знайомих при столі в невеликому гарному парку недалеко кураційлого дому. Добродій Маріян віддалився на часок, покликаний несподівано якимсь давнім знайомим, котрий перебував також на курорті, а я й Іруся лишились самі.
— Я так ждала «а вас, добродію Богдане, — сказала дівчина, звертаючи на мене свої щирі оченята всею щирістю своєї одвертої вдачі, і подала руку. — Хотіла так дуже з вами поговорити про те нещастя, що скоїлося у вас дома. Як ви змінилися, пане Олесь, цілком зблідли!
— Розповідайте! — попросив я стисненим голосом, стискаючи вдячно дрібну руку молоденькой приятельки.
— Все було так страшно... — почала зворушеним голосом. — Днина була така парна, і все було таке розсушене, як почало горіти. Господи боже, пане Олесь! — сказала й нараз притиснула обі долоні до лиця, мов віддаляючись тим рухом від страшної картини, що, покликана уявою, станула перед її очима. — Страшне було це все, а ще до того перед вечором! Ви побачите, як вернете, руїну. Один господарський будинок пішов цілком, а...
— А... помешкання також? — спитав я, здержуючи віддих.
— Ні. Лиш дах з одної сторони, котру, як казали мені, якраз замешкувала ваша мати. Дах запалився й завалився. Господи боже, неначе під небеса, так пнулося полум'я рівно вгору. О-о-о! Я все бачила, пане Олесь, усе, — впевняла нервово раз по раз, і в її голосі зачувся здавлюваний плач, — хоч мама туди не пускала. Вона страшно боялася за мене, і щоб вогонь яе перенісся й до нашого дому, хоч вітру не було замітно. Але я не видержала, втекла від матері. Наталка боролась там і доктор Нестор. Наталка помагала при гашенні, мов мужчина, тягнула й подавала воду... а Нестор... — додала й на хвилинку мов здержалася. — Доктор Нестор рятував за кількох людей. О, коли б ви були бачили, як він там працював, наче купався в власному поті, він командував, поки вогнева сторожа над'їхала, аж захрип, ба ще й опісля. Мені здається... це й пірвало Наталку за собою... що вона, та елегаятська пані... не зважала ні на сукню... що тут і там здерлась, зачіплюючись... ні на фризуру, що змокла теліпалась остаточно одною довгою косою по плечах, надаючи їй чудний вигляд. Одним словом, усе робила, робила німо, під впливом Несторових приказів.
— Щирий дорогий мій хлопець! — вирвалося мені з зворушенням з уст.
— Правда? — спитало мене молоде дівчатко одверто, виявляючи тим одним словом своє нутро.
— Правда, — відповів я й стиснув її руку.
— Я не казала. Але Наталка... ви знаєте... — додала вона приниженим голосом і зморщила похмуро брови. — Вона все любить з ним гризтися й інших понад нього ставити; особливо фізична сила імпонує їй. Я її не розумію. Але мені все здається, що він колись, як каже мама, стане високо, і тоді вона понизиться. Коли б він лише під час цієї катастрофи не простудився й не перемучився. Мама каже: він «мімоза», — звернула нараз на інший шлях.
— Господь знає, — відповів я. — Часто-густо потягає одне нещастя й друге за собою. Але... може й ні, — додав я. — Мій хлопець твердий і відпорниїй. Взагалі Обринські не піддаються так легко чужим властям. Знаючи Нестора наскрізь, я переконаний, що серед гамору, крику, остраху й нещастя він один не стратив там ані на хвилинку рівноваги духу й стояв на місці, де вимагала конечність, мов мур. Але мати моя? — спитав я нараз і схилився до молодої дівчини, що прислухувалася посліднім словам моїм з поширеними очима, мов завіщанню якому. — Оповідайте мені про мою матір.
— Вашу матір відшукала панна Маня, бо про неї в першій хвилині нещастя ніхто не погадав. Мов той птах прилетіла, дізнавшись, що це у вас горить, на місце й кинулася між товпу цікавих і рятуючих відшукувати передусім її. Кликала, шукала, приказувала й другим шукати її, але ніхто не знав, де вона поділася і чи взагалі була дома. Лиш коли вона сама, перелетівши в найбільшій небезпеці всю хату, над котрою з одної сторони горів уже дах, і не знайшовши її, побачила двері від поду відчинені, блиснула їй гадка, що вона може туди пішла дещо рятувати там. І не надумуючися ні хвилину, вона погнала вгору, не зважаючи, що дах уже горів. І яке щастя, пане Олесь, що туди пішла. Велике, несказанне щастя. Кілька хвиль пізніше... — додала, віддихаючи глибоко, — як знесено матір удолину, саме то тій стороні, де силувалася вона знести її сама вдолину, заломився з страшенним лоскотом дах.
Я зітхнув і заслонив на хвильку рукою очі. Коли б це справді було так сталося, Ірино... Коли б справді був дах над ними заломився!
Молоде дівчатко своїм жіночим інстинктом мене зрозуміло.
— Це було б страшне, пане Олесь, — прошептало, перелякане, й стягнуло лагідним рухом мою руку з очей. — Це було б страшне, пане Олесь. Але воно не сталося. Завдяки притомності й силі Маниній, воно не сталося, успокойтесь. Вашу матір знесла Маня з якимсь чоловіком, що побіг ще своєчасно на її поклик, вдолину, і її залишили в найбезпечнішому місці. Годину-дві по тім був вогонь зовсім погашений, і люди порозходилися. Залишився лиш вартівник, на часок ще Нестор, Маня й пані Міллер, котра забрала вашу матір в затишну лісничівку до себе, де перебуває й досі. І настав спокій. Бідна паяна Маня, вона також ушкоджена. Якось злітаючи, надпалена дахівка вдарила її в чоло над лівою бров'ю. Вона, мабуть, і досі ходить з зав'язкою кругом чола, хоч, може, їй уже добре, — додала, коли я при її посліднім реченні зморщив брови. — Лікар взяв і її під овій спеціальний догляд і наказав яких вісім день носити зав'язку кругом голови над очима. Від'їжджаючи передучора надвечір, я відвідала її на хвильку. Вона вийшла з кімнати хорої безшелесне й, прикладаючи пальці до вуст, наказувала тишину.
«Хора спить... — прошептала до мене. — Сон для неї є тепер чистою благодаттю. Страшна подія плутається їй заодно в уяві і тим викликує погіршення стану».
«А ви, панно Манусю?» опитала я її.
«Мені нічого. Не журися. Скоро пан Олесь верне, я буду лічитися. Мені не грозить небезпека, але тут... — додала й указала рукою на кімнату хорої, — тут треба сумлінного догляду й щонайменше ще десять-чотирнадцять день. Однак своє місце я відступлю лиш йому». Але я Мані не вірю, пане Олесь... — оповідало дівчатко поважно. — Вона сама мусить більше терпіти, як показує. Ціла її постать і вигляд свідчили мені про те. Не менше велика блідість, втома її лиця й хід. Сама дуже змарніла за ці кілька день, неначе перебула тяжку хоробу. Я аж перелякалася її, така поважна видалася мені. Ходить так поволі, що й сукні не чуєш, як волочиться за нею. Я не можу собі порадити, але мені все здається, що й вона вогнем ушкоджена та затаює це. Зрештою, побачите самі.
Я не відповів,
Сильні внутрішні почування мої до матері й сеї дівчини, що, я відчував це, становила мою долю, піднялись таким вихром з дна моєї душі, що не дозволяли мені тепер хоч би й на хвилину відчинити уста на яке-небудь слово. Я усміхнувся гірко. Дивна гра долі! На тім самім місці, звідки гнала колись моя мати малого Нестора за те, що переліз через білі штахети, щоб показати мені свій перший нотес, одержаний в дарунку від своєї сестри, — рятував він від пожежі її хату. А вона, та дівчина, з голівкою, колись повною мрій та ідеалів, ненавиджена й майже переслідувана нею, щоб відвернути її від свого сина, — вирвала її від смерті з нараженням власного життя й сторожила над смертельно хорою.
Хто це викликав? Чия рука? Діяла тут яка невидима потуга? И усе те під час моєї неприсутності, щоб кинути вже цілком мужика до ніг аристократки!
Як їй віддячитись? Чи годен я це взагалі? Або хоч би й вона, мати моя! З готовістю й щирістю обібрала службу сестри милосердя коло хорої неприятельки, будучи сама ушкоджена! О, хто б не знав тої дівчини, якою бувала, коли хотіла раз щось постановлене перевести. Нікому не хотіла відступити місця при хорій, лиш мені одному. Вона знала і мала слушність. Крім мене одного, не любив ніхто по правді ту неприступну жінку, котрої любов здобулася так тяжко? Чудна дівоча душа! Чудна психологія. Жодна просьба з моєї сторони, жодні натяки на мою прихильність до неї не годні були наклонити її вступити в мою хату на довше, як на обчислені хвилинки; між тим коли тут у нещасті оце пожертвування себе всею істотою. Хто її міг зглибити? Я опустив голову на руку, заслонив очі рукою, як недавно, і мовчав.
— Пане Олесь!
— Чую, панно Ірусю! — обізвався я й поглянув на неї, усміхаючися насилу.
— Чи я вам споминала, що ваша мати не лежить у своїй хаті, лише в лісничівці в пані Міллер? Ще під час пожежі відвезли її туди, і там вона лежить. Лікар казав, що це дуже добре, що її в такий тихий закуток затранопортували, бо лиш великий зовнішній і внутрішній спокій приведе її найборше до здоров'я.
— Котрий лікар лічить її? — спитав я.
— Доктор З. Роттер, — відповіло дівчатко. — Він прецінь найліпший лікар в К., кажуть. Наталці він дуже припадає до вподоби. Вона каже, що він має вид князя, і що се мужчина.
— Справді, доктор Роттер має щось у своєму вигляді княжого. Він мій товариш ще з гімназії, чесний і поважний мужчина. Я дуже рад, що саме він опинився коло моєї бідної Матері,
— Він казав, що звихнення йоги в неї не дуже небезпечне. Більше побоюється, щоб до 8 день стан нервів не погіршився. Через те й наказував найбільший супокій і хвалив собі лісничівку з сторожами-соснами, і окружения в пані Міллер. Ваша мати лежить в покою між кімнатами пані Міллер і покоєм «цвітів», до котрого притикає покій панни Мані, а далі й її брата. Ви знаєте ті кімнати. Їй там добре, пане Олесь, — впевняла мене молода дівчина щиро. — Це, як кажу, сам доктор Роттер казав, що дуже добре. Він все з Манею конферує[66], бо пані Міллер більше зайнята кухнею. Доктор Роттер і панну Маню лічить. Дуже якийсь добрий чоловік. Пані Міллер каже, що шкода лише, що не жениться... Але... що вам, пане Олесь? Ви так чоло зморщили!
— Я не знаю, панно Ірусю... Не здаю собі з того справи й слухаю ваші слова. Мені вже час їхати на дворець, — додав я нараз здавленим голосом і з тими словами доглянув на годинника. Я не міг довше над собою панувати. Я потребував самоти або іїзди. Шаленої, невздержаної їзди, щоб почування, що володіли мною, не розсадили мені груди.
— Вже? — сказало дівчатко й поглянуло з жалем на мене.
— Вже, — відповів я майже дрижачим з якогось несформованого несупокою й остраху голосом. — Я б рад перелетіти через усі ті гори й ліси, що мене відділяють від моєї хати й від них. Ви зрозумієте мене!
— О, ще й як, — відповіла вона й подала руку. — Їдьте здорові, пане Олесь. А там поздоровте Манусю... Вона буде вас також дуже вижидати. Скажіть там від мене всім, що за три дні побачимося.
— За три дні! — почувся нараз за моїми плечима голос добродія Маріяна, що надійшов з противної сторони цілком задиханий, щоб мене не втратити.
Одначе я, не задержуючися довше, попрощався.