Читать «Хома прядка» онлайн - страница 5
Винниченко Володимир
Вона мовчки уклонилася, чекаючи чорними очима й уважно дивлячись мені в лице.
— Тут живе Хома Прядка?
— Тут. А вам що треба?
— Маю діло до його.
Вона ще раз озирнула мене з ніг до голови й мовчки одчинила двері в хату. Я скинув бриль і ввійшов.
За столом теж у чистій білій сорочці з чорною стьожкою сидів старий дід; козацькії довгі вуса падали вниз, а очі з-під кошлатих брів дивились на мене пильно й м'яко.
Я привітався. Хома Прядка ввічливо й поважно одповів мені тим же, одночасно присовуючи до себе якусь товсту стару книгу. Баба стала біля столу, не зводячи з мене строгого й непокоячого мене погляду.
— А що скажеш, парубче? — ласкаво спитав дід. Я проти волі почухався. Якось виходило не так, як
мені мріялось. Баба ця... Навіщо вона? Що за баба?
Хіба Хома був жонатий?
— Та багато треба сказать... — промовив я нерішуче й хвилюючись. — Та як почать, не знаю. — Дід і баба мовчали. — Ну, добре. Буду говорить прямо. Таїтись з вами нема чого. Я прийшов до вас, щоб нам разом узятись до того діла, за яке колись вас до Сибіру завдали... Багато я наслухався...
Але тут я мусив зупинитись. Дід якось занадто живи присунув до себе книжку, немов захищаючись нею, і на лиці його з обвислими вниз щоками промайнув вираз зовсім невідповідний моїм словам. А баба раптом ступила до мене й не то здивовано, не то погрозливо спитала:
— Як ти сказав? Яке діло?
Я змішано витер піт, що лоскотав мене на щоках. Мені стало нестерпно душно. Я мусив навіть свитку розкрити.
— Та ти не роздягайся тут, — сказала баба. — У нас не корчма. Кажи, за яким ділом прийшов? Коли хочеш, щоб дід на покаліпсі тебе вичитав, то хай бог благословить. А інших діл дід не знає.
Який «покаліпс»? Ніякого «покаліпса» я не хотів. Дід тривожно й боязко хитав головою за кожним словом баби і старечими руками совав книжку по столі.
— На покаліпсі читати? — нарешті спитав я.
— Еге ж! Святе письмо. Яка доля тобі судиться, яким нещастям має тебе бог благословить, усе тобі дід скаже. За одне читання — руб, а як з салтирьом, то два. Так люди платять, так і ти.
Я сидів на лаві і непорозуміло дивився то на грізну бабу, то на діда з жовто-білими довгими вусами.
— Чекайте! — сказав я. — Та ви, діду, Хома Прядка чи ні?
— Та таки Хома... і Прядка, — нерішуче промовив дід.
— Той, що колись підняв аж три волості на панів та... Але баба не дала мені говорити:
— Які волості?! Чого тобі тут треба? Хто ти такий? Нічого того не було, що тобі набрехали десь люди! Іди собі краще, хлопче, а то як покличу врядника, то буде тобі волость...
Тут уже й я не витримав. Так цей порохнявий дід є той Хома Прядка, який трощив десятками москалів і на Сибір йшов за тих, кого він тепер «покаліпсом» дурить. І ще сміє казати, що того не було.
Я скочив на ноги й ступив до столу. Баба, було, кинулась до мене, але я так подивився на неї, що вона мусила зупинитись. Пам'ятаю, кров, як пара в паровику, билась мені на висках.