Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 92

Сучасні українські історики стверджують, що тим Дмитром у 1341 році був Любарт — син Гедиміна. То скажіть, будь ласка: як при живому князеві його боярин Дмитро Дедько міг від себе особисто видати жителям Торуні грамоту, яка «гарантує безпеку торгівлі в регіоні (Галичині)» [44, с. 151]?

А от князь Дмитро Юрійович пойменувати себе у Торунській грамоті «управителем або старостою», не будучи Великим князем, міг цілком вірогідно. Поляки на таких титулах краще розумілися, а саме для них він ту грамоту й писав. Польські правителі та їхні головні ідеологи, католицькі єпископи, силою заволодівши в середині XIV століття Галичиною, а пізніше (1434 рік) — Поділлям, висунувши теорію про належність (спадковість) тих земель польському королеві Казимиру, зробили все можливе, щоби знищити писемні українські пам’ятки. Їх свідомо винищили, окатоличуючи українців Галичини і Поділля. Та не все згоріло. Спогади королівського посла Гілльбера де–Ланноа католицькі єпископи спалити не могли. Вони зберігалися в Англії та Франції. Ось чому польські історики першими кинулися до спогадів Гілльбера де–Ланноа щойно їх почали друкувати. Отож «реконструкцію історії Галицько–Волинської… (держави. — В. Б.)» слід робити за свідченнями не польських чи російських джерел, а за такими незалежними джерелами, як свідчення Гілльбера де–Ланноа. Хоча переклади тих праць теж спотворені. Тому й треба звертатись до оригіналів.

Та на перших порах користуватимемося тим, що маємо. Звернемося до праці першого ректора Київського університету М. О. Максимовича:

«…Я (М. О. Максимович. — В. Б.) обратился к старым памятникам Киевских церквей, где записан «Род князя Константина Ивановича Острозского», вскоре после его погребения в Печерской церкви, то есть, еще в тридцатых годах шестнадцатого века. Там имена предков его поминаются в таком порядке:

1) князя Георгия (Юрия),

2) князя Дмитрия,

3) князя Даниила,

4) князя Феодора, в иноках Феодосия…

[5) князя Василия,

6) князя Ивана,

7) князя Константина… — В. Б.].

Несомненно, что эти имена были написаны для церковного поименования еще самим князем Константином, правнуком Феодора; а потому это родоначалие князей Острожских должно признать за достоверное и нерушимое» [23, с. 4–5].

«Соответственный ряд княгинь представляет следующие имена:

1) княгиня Варвара,

2) княгиня инокиня Елисавета,

3) княгиня Василиса,

4) княгиня Агафия, в инокинях Агрипина… [23, с. 5].

Може виникнути запитання — чому князь Костянтин

Іванович Острозький навів для поминання сімох людей свого князівського роду?

Відповідь на це запитання проста: у давні часи представники аристократичних родів були зобов’язані пам’ятати своїх предків до сьомого коліна. Хоча християни Російської імперії, під тиском комуністичної ідеології, за 75 років дещо втратили свої традиції, та у мусульманських вельмож цей обов’язок зберігся досі.

Послухаємо, що з цього приводу писав казах Дінмухамед Кунаев, особа аристократичного, ханського роду: