Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 92
Володимир Б. Білінський
Сучасні українські історики стверджують, що тим Дмитром у 1341 році був Любарт — син Гедиміна. То скажіть, будь ласка: як при живому князеві його боярин Дмитро Дедько міг від себе особисто видати жителям Торуні грамоту, яка «гарантує безпеку торгівлі в регіоні (Галичині)» [44, с. 151]?
А от князь Дмитро Юрійович пойменувати себе у Торунській грамоті «управителем або старостою», не будучи Великим князем, міг цілком вірогідно. Поляки на таких титулах краще розумілися, а саме для них він ту грамоту й писав. Польські правителі та їхні головні ідеологи, католицькі єпископи, силою заволодівши в середині XIV століття Галичиною, а пізніше (1434 рік) — Поділлям, висунувши теорію про належність (спадковість) тих земель польському королеві Казимиру, зробили все можливе, щоби знищити писемні українські пам’ятки. Їх свідомо винищили, окатоличуючи українців Галичини і Поділля. Та не все згоріло. Спогади королівського посла Гілльбера де–Ланноа католицькі єпископи спалити не могли. Вони зберігалися в Англії та Франції. Ось чому польські історики першими кинулися до спогадів Гілльбера де–Ланноа щойно їх почали друкувати. Отож «реконструкцію історії Галицько–Волинської… (держави. —
Та на перших порах користуватимемося тим, що маємо. Звернемося до праці першого ректора Київського університету М. О. Максимовича:
«…Я (М. О. Максимович. —
1) князя Георгия (Юрия),
2) князя Дмитрия,
3) князя Даниила,
4) князя Феодора, в иноках Феодосия…
[5) князя Василия,
6) князя Ивана,
7) князя Константина… —
Несомненно, что эти имена были написаны для церковного поименования еще самим князем Константином, правнуком Феодора; а потому это родоначалие князей Острожских должно признать за достоверное и нерушимое» [23, с. 4–5].
«Соответственный ряд княгинь представляет следующие имена:
1) княгиня Варвара,
2) княгиня инокиня Елисавета,
3) княгиня Василиса,
4) княгиня Агафия, в инокинях Агрипина… [23, с. 5].
Може виникнути запитання — чому князь Костянтин
Іванович Острозький навів для поминання сімох людей свого князівського роду?
Відповідь на це запитання проста: у давні часи представники аристократичних родів були зобов’язані пам’ятати своїх предків до сьомого коліна. Хоча християни Російської імперії, під тиском комуністичної ідеології, за 75 років дещо втратили свої традиції, та у мусульманських вельмож цей обов’язок зберігся досі.
Послухаємо, що з цього приводу писав казах Дінмухамед Кунаев, особа аристократичного, ханського роду: