Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 195

Та навіть серед князів і бояр руських (українських), королівський посол виділив «подарунки «Гедігольда».

Попередньо ми уже говорили, що у Великому Литовсько–Руському князівстві існувала державна субординація. Отож князь, який влаштував прийом для королівського посла, був у 1421 році головним серед руських князів держави, як за посадою, так і за впливом у Великому князівстві. А таким у ХV–ХVІ століттях був рід князів Острозьких.

Без сумніву, «Князь и княгиня русские» (згідно з перекладом історика Ф. К. Бруна) були українцями (русичами) Федором та Агафією Острозькими. Саме вони в липні 1421 року влаштували обід і прийом послові англійського та французького королів. Цьому є й ще один доказ.

На обіді у Федора та Агафії Острозьких був присутній «рыцарь Гедигольд». Але лицар належав до руських лицарів, і аж ніяк не до найманців. Це підкреслив посол. А ще він звернув нашу увагу, що найкращі подарунки отримав після прийому саме від «Гедігольда». Такого не міг допустити жоден руський князь чи боярин, присутній на прийомі. Але таке міг собі дозволити син Федора і Агафії Острозьких. А в них був саме такий син, якого звали—Василь Красний!

Послухаємо першого ректора Київського університету професорам. О. Максимовича(1804–1873):

«Синів у Федора Даниловича було два, Василь та Данило. Першого з них сучасники називали Василем Красним» [49, с. 13].

Пропоную разом дослідити, чому посол двох королів до Великого князя Вітовта пойменував князя Василя Красного (Острозького) — Гедігольдом.

Гілльбер де–Ланноа написав свій звіт королям (спогади) французькою мовою, додаючи до нього голландські слова. Тобто він одночасно володів французькою та фламандськими мовами. Бо голландська (фламандська) мова є звичайним відгалуженням «західно–германської групи індоєвропейської сім’ї мов» [25, том 17, с. 574].

Як освічена людина, він знав латинську мову. Певно, знав іспанську та англійську мови, бо воював в Іспанії та служив англійському королю.

На початку XV століття людей ще величали одним іменем, інколи додаючи уточнюючий прикметник чи якусь іншу ознаку.

З грецької Василь — це Василіус — володар (імператор, цар, король, князь, хан, султан тощо). Слово «Красний», в нашому розумінні, англійською мовою кажуть — «гольд» — золотий.

Та назвати Василя Красного — Василіус–Гольд Гілльбер де–Ланноа не міг. Це не відповідало дійсності. Василіусом (Великим князем) Великого Литовсько–Руського князівства був Вітовт.

Певно, французові пояснили, що назвати Василя Красного одним словом Гольд буде неправильно. Тому й з’явилося — Гедігольд. І з’явилося в Європі давно.

Зазначимо, що з першою частиною слова «Геді» лицар Гілльбер де–Ланноа поводився надзвичайно вільно. Коли автор дослідження звернувся до мовного оригіналу праці де–Ланноа, а її частково навів професор Ф. К. Брун, то тільки на двох сторінках наведеного тексту, знайшов три різних його написання: Guedigold, Gheldigold, Gueldigold. Звичайно, це могла бути й помилка друкарні, а не Гілльбера де–Ланноа. Але професор Ф. К. Брун, бувши людиною педантичною та уважною, на ці розбіжності не звернув уваги. Щось в цьому приховано. Хоча зазначимо, що польські та російські імперські історики, які працювали в минулі століття зі спогадами Гілльбера де–Ланноа, були не зацікавлені вносити істину до цього питання. Жодна з цих імперій не бажала бачити володарем великого Поділля руського (українського) династичного князя, рід якого сягав у IX століття, до Святого Володимира та пізнішого — Данила Галицького.