Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 150

«Из четырех улусных эмиров (ханів. — В. Б.) Джанибека, подписавших договор с венецианцами в 1347 году, трое: Маглубей, Янгильбей и Кутлубуга принимали участие в заключении договора с теми же венецианцами и в 1358 году. Лишь имя Тайдци, одного из эмиров Джанибека (який правив у Орді в 1342–1357 роках. — В. Б.), больше не упоминается в источниках. В договоре 1358 года появляются новые лица (крім трьох старих. — В. Б.) в числе «могущественных сановников» хана, а именно: Алимбей (Алибек), Сарай–бек и Тулунбек, выдвинувшиеся уже при Бердибеке (правив у 1357–1359 роках. — В. Б.). Таким образом, при Бердибеке число улусных эмиров (правлячої ради хана. — В. Б.) увеличилось до шести, они–то и скрепили своими подписями договор с венцианцами…» [30, с. 110].

За працями професора М. Г. Сафаргалієва можна визначити кожного із шести названих ханів. Але сам професор цього не зробив — він знав, до чого подібне дослідження може призвести. Та й цензура, певно, не дозволила цього робити. Про хана Димитрія російський професор не обмовився жодним словом.

Щоб читачі не подумали, що цих ханів знали тільки в російській історичній науці, нагадаю, що про хана Кутлубуту писали також тодішні перські та арабські історики.

Ось що розповів давній єгипетський історик Ельмухіббі у своїх працях, описуючи з ким і як листувався єгипетський султан:

«Кутлубуга Инак. Это один из (тех) четырех, которые по принятому обычаю, бывают правителями в землях Узбека. Переписка с ним, согласно тому, как написан был ему ответ 10–го джумадиэльахыра 752 года (= 5 авг. 1351 г.), производилась на третушке листа, упомянутым калямом (писалось); «да увеличит Аллах всевышний благодать его высокостепенства эмирского, великаго, ученого, правосуднаго, закрепителя, пособника, поручителя, устроителя, зиждителя, покровителя, нойона, эссефи, величия ислама и мусульман, главы эмиров двух миров, поборника воителей и борцов за веру, вождя ратей, предводителя войск, убежища религии, сокровища государства, пособника царей и султанов, меча повелителя правоверных». Затем (помещались) пожелание, алама «брат его» адрес «Кутлубуга Инак, наместник хана Джанибека» [3, с. 348].

До цього можна навести ще з десяток свідчень істориків, де чітко засвідчено, що хан Кутлубуга є достовірною особою, входив до «ханської правлячої ради» за часів ханів Джанібека (1342–1357) та Бердібека (1357–1359) і перших років золотоординської смути (1360–1380). А оскільки членами «ханської ради» були правителі удільних улусів із роду Чингісидів, про що уже йшлося раніше, то немає сумніву, що хан Кутлубуга і є одним із тих «дедичей и отичей Подольской земли», які послали свою військову тьму проти Ольгерда.

Слід розуміти, що хани Кутлубуга, Хаджібей і Дмитрій були особисто зацікавлені в протистоянні Великому Литовському князю Ольгерду. Саме від території їхніх улусів Ольгерд протягом п’ятдесятих років XIV століття відібрав деяку частину та приєднав до своїх володінь. І тут дивуватись не слід — татарські удільні князі не мали сили протистояти Русько–Литовському війську, і Ольгерд, як ми бачили з його листа до Константинопольського Патріарха, спочатку не міняв удільного князя та його знать, тож місцеві князі мали навіть деякі переваги від підпорядкування Ольгердові: надійна допомога та захист були поруч, тим часом, як Золота Орда була випотрошена чумою та роздиралася внутрішніми протиріччями. Отак ми й підійшли до визначення удільних улусів трьох татарських ханів: Кутлубуга, Хаджібея і Дмитрія.