Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 113

Отож, Ногай почав свою першу широку експансію на сусідні землі. Прикордонні тисяцькі хана Ногая, підсилені новими людьми, розпочали, в першу чергу, рух (кочівлю) на захід у Причорномор’ї, досягаючи Дністра та на Лівобережній Україні–Русі, досягаючи сучасних Білгорода — Полтави — Кременчука. Ця перша, масштабна експансія хана Ногая була настільки потужною, що могла стати плачевною для багатьох тогочасних народів — українців, молдаван, румунів, болгарів, угорців. Головною ознакою захоплення нових земель ханом Ногаєм — була повна відсутність спротиву цьому поглинанню. Захоплені кочовими табунами та отарами землі були майже незаселені: ще в попередні роки люди покинули їх. Першу масштабну експансію хана Ногая на прилеглі землі зупинила чума, що навідалася до тих земель (улусу Ногая) у 1284–1285 роках. За Літописом Руським: «У рік 6792 (1284)… Тої ж зими не тільки в одній Русі був гнів Божий — мор, але і в Ляхах. Тої ж зими і в Татарах вимерло, не зосталося нічого» [18, с. 436].

Так була зупинена перша експансія хана Ногая, а, отже, Золотої Орди, по суті, на Київську та Чернігівську землі. Бо Пониззя у ті роки, як пам’ятаємо, входило до складу Золотої Орди на правах васала. На відновлення сили улусу Ногая пішло майже довгих десять років. Головним поповненням людьми улусу був похід війська Золотої Орди на чолі з ханом Талабугою та Алгуєм і Ногаєм у 1287–1288 роках на Польщу та Угорщину, коли хан Талабуга «вийшов пішки, зі свою жоною, та з одною кобилою, осоромлений Богом» [18, с. 435].

Ногай же, відійшовши з Угорщини через місто Брашов, врятував свою армію і великий польсько–угорський полон. Так після 1288 року населення улусу Ногая почало відновлюватися. Тогорічний полон Ногая сягав ста тисяч людей.

З другої половини дев’яностих років XIII століття розпочалася нова експансія улусу хана Ногая на українські (руські) землі. За наслідками та протистоянням вона була жорстокішою та тривалішою, але закінчилася для Київської та Сіверської земель обнадійливою стратою Ногая.

Цього разу, під час захоплення сусідніх земель, Ногай у Причорномор’ї дійшов до річки Дунаю, сягаючи на півночі річки Росі. На Лівобережжі України–Русі він, кочуючи з табунами та отарами, досяг річки Сейму, де зустрів опір Путивльських князів, чому північніше Сейму й не пройшов; а в межиріччі Дніпра та Бугу захопив землі до Канева та Білої Церкви, де теж зустрів опір Путивльських князів. Старший син Путивльського князя Іван–Володимир, скоріше, за вказівкою та наполяганням Лева Даниловича, особисто очолював спротив ханові Ногаю.

Слід пам’ятати, що інших офіційних Великих князів на Русі у ті роки не було. Московія ж до України–Русі ніяк не була причетна. І князів Рюриковичів після 1237–1238 років у Московії не залишилося. А давні Мещерські та Тмутараканські землі стали улусами Золотої Орди: улус хана Чилаукуна та улус хана Беркечара.

Може виникнути запитання: чому українські (руські) князі виступили проти просування отар і табунів хана Ногая на українські (північні) землі? І відповідь тут може бути одна: де ступала нога татарського коня, та земля належала Орді.