Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 102

Війна йшла з перемінним успіхом, і кінця–краю їй не було видно. Тож Золотій Орді було не до Великого Галицько–Волинського князівства.

Ще раз нагадую: Великого князя, після загибелі Андрія і Лева, в першу чергу, вибирали нащадки князівського роду, прислухаючись до боярської думки та інших порад. Не слід перебільшувати вплив українського боярства на хід подій. Ця хибна точка зору на українську шляхту нав’язана нам ворожою ідеологією. Зрозуміло навіщо. Князя Болеслава Тройденовича, хоча й під тиском українських членів роду та боярства він прийняв православну віру та став іменуватися Юрієм II, обрали окатоличені члени роду Данила Галицького, які мали більшість, під тиском польської королівської родини та підтримки Золотої Орди.

Слід завжди пам’ятати, що у 1323–1325 роках альтернативу католику Болеславу Тройденовичу становив православний князь Дмитро Юрійович, молодший син Юрія Львовича — онук Данила Галицького. Але династичні правила та окатоличена більшість роду не дозволили йому стати наступним Великим князем Галицько–Волинської землі, що згодом призвело до втрати державності (1384 року офіційно). За новітньої історії це сталося вперше.

Послухаємо сучасного українського професора:

«Тому бояри врешті–решт погодилися мати на галицько–волинському престолі Болеслава Тройденовича, сина мазовецького князя Тройдена II і доньки Юрія I Марії, якого запропонував польський король Владислав Локетек. Вступаючи на престол, 14–річний мазовецький княжич прийняв православну віру й отримав ім’я Юрія II Болеслава. У 1331 р. вже повернувшись до католицизму, він одружився з донькою великого литовського князя Гедеміна… Невдоволені його політикою місцеві бояри 1340 року організували змову проти князя і отруїли його у Володимирі» [52, с. 77–78].

У наведеній цитаті можна з усім погодитись, окрім підкреслення впливу місцевих бояр. Ця недостовірна теза, запозичена із пізнішої російської історичної думки, нав’язана українській історії силоміць. Тому що, коли звернемося до праці польських науковців Станіслава Кутшеби і Владислава Семковича «Акт унії Польщі з Литвою, 1385–1791», то в першу чергу польському королеві присягали князі: польські, руські, литовські, а бояри згадуються скопом при своєму князеві.

І слід знати, що рід Романовичів, як уже зазначалося, по чоловічій лінії (прямі нащадки) не закінчився зі смертю князів Андрія та Лева. Ця хибна думка закинута до української історії імперськими істориками, аби виправдати пізніше завоювання Русі–України. Загляньмо хоча б до академічної праці професора Леоніда Махновця Літопис Руський та переконаймося. Після 1323 року (і після 1340) залишалися живими нащадки: Романа Даниловича, Мстислава Даниловича, Василька Романовича, Данила Мстиславича, Володимира Мстиславича тощо. Головне — залишалися прямі нащадки правлячого роду Юрія Львовича, рідний брат загиблих Андрія і Лева — Дмитро Юрійович, якого нам подають за якогось боярина — Дмитра Дедька та його син Данило Дмитрович (родоначальник династії Острозьких).