Читать «Тут могла б бути ваша реклама (збірник)» онлайн - страница 9

Ну, «здоровий і щасливий» – це ти, золотце, конєшно, загнула через верх, бо силоміць нікого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточній редакції твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слів, – якби Бог слухав дурного погонича… (А цікаво, як воно все там у них відбувається – чи якийсь янгол-секретар одбирає земні послання при апараті, виймаючи з потоку щирі, тяжкі й гарячі, й незворушно спускаючи в чорну діру невагомі маси пустих слів? – так і з віршами буває: одразу збриджується, щойно починає валити пуста порода, – і кидаєш, недописавши.) І ще в одному моменті ти тоді злукавила – в «хай би забув мене»: лепетнула в напівнестямі, насправді твердо знаючи, що ніколи він тебе не забуде, – о, тепер уже ніколи, скільки житиме: згнітивши недокурка двома пальцями, джиґонувши ним навідлі, аж дугою в повітрі шварнуло: «А ти подумала, скільки мені від тебе відходити? Га?» – мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслід за недокурком («Ти ж уважай, я чоловік слабкий, я й зарубать можу», – признався був раз, і тобі зараз же свінуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! – і, з умент ввімкненим безособовим захланним інтересом, – загули, застугоніли незримі дроти, шпарко переганяючи інформацію, – вичавила-таки тоді з нього, хоч якого задубіло-відпорного на всякі розпити-лащіння-сюсю-пусю-ну-скажи-мені-жебоніння, – скупу, пунктиром історію про те, як колись давно, розписуючи сільську церкву на пару «з одним мудаком, який мене діставав», дійшов до стану, коли ганявся за тамтим із сокирою в руках, – невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночі, бо нема нічого жаскішого за нічну церкву з відбитою в темних шибках угорі повнею, – от звідтоді й зривається на втечу щоразу, іно зачувши наближення того духа, – понятно, гмукнула ти, цікаво, хоч по-справжньому цікавою була тут, і далі, повна відсутність у тобі страху, от відлуп – і вже, ніби все те оповідалося через бар’єрчик у кімнаті побачень у в’язниці чи божевільні: дослухаєш – і підеш, і за тобою, грімко скрегочучи, засунуться обковані циною двері, і поросне навздогін, приском попід шкіру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скільки мені відходити від тебе, скільки тобі – від мене, «Сколько нам так еще идти, протопоп?» – спиталася жінка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраїй рівнині, і знемігшись безцільністю шляху, й присівши на купині, – і почула у відповідь: «До самыя смерти, попадья». Східний фаталізм, еге ж, – у росіян це є, з нами гірше, складніше, ми, власне, ні се, ні те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою індивідуальної хоті, вірою у власне «можу!» – одначе підстав для його справдження, чіпких структур, котрі б те «можу!» підхоплювали й тримали, ми ніколи не виробили, шамотаючись віками на дні історії, – наше вкраїнське «можу!» самотнє і тому безсиле. Амінь.