Читать «Тролейбусом до Хрещатика (на украинском языке)» онлайн

Бережной Василий Павлович

Тролейбусом до Хрещатика (на украинском языке)

Василь Бережний

Тролейбусом до Хрещатика

На тому боцi зупинився тролейбус, однi пасажири виходили, iншi заходили, а Льоня нетерпляче переступав з ноги на ногу, ждучи, коли проїдуть машини. I треба ж отак: пiдiйшов до кiоска купити газету - жодної машини не було, а як тiльки рушив до зупинки тролейбуса - де й узялися! Шурхотять одна за одною, ех, утече вагон, а вiн же чекав на нього хвилин п'ятнадцять!..

Стояв, як на голках, зиркав у всi боки, i очi схоплювали все - i криваве небо на заходi, куди текла вулиця, i сутiнки парку, на тлi якого червонiв довгастий вагон тролейбуса. Вагон уже здригався в передчуттi руху, з лiвого боку вже замиготiли поворотнi сигнали, от-от зачиняться дверi... Нарештi прошмигнула остання машина, i Льоня кинувся через багряну рiчку асфальту. Навдивовижу легко, наче одним кроком, перелетiв дорогу i скочив на приступку саме тiєї митi, коли дверi зачинялися. Його стукнуло, та удар був не дуже сильний, хоч i вiддало в грудях. Дверi вiдпустили, i Льоня, стримуючи важке дихання, сiв на вiльне сидiння.

Вагон похитнуло, i Льоня вiдчув, що його трохи нудить. Послабив краватку, розстебнув комiр сорочки. За вiкнами у якiйсь дивнiй каруселi кружляли дерева парку, стовпи iз слiпими лiхтарями. Згущувались сутiнки, проте у вагонi свiтла чомусь не вмикали.

Льоня намацав у кишенi монету, звичним рухом подав пасажировi, що сидiв поперед нього, з проханням передати на талон. Але той зовсiм не реагував, навiть не зворухнувся. Це здивувало Льоню. Окинув поглядом салон i побачив, що всi пасажири якiсь не такi. Щось було незвичне в їхнiх позах напруженiсть i водночас байдужiсть. Нi розмов, нi жестiв,- сидять, як манекени, кожен сам по собi. Навiть не дивляться одне на одного, i очi неначе склянi, без нiякого виразу.

Що це за вагон? Що це за пасажири?

Льоня вiдчув, як його проймає страх. Безпричинний страх наливає все тiло, затуманює голову, i нiяк не можна второпати, що сталося з цими людьми, чому вони так дивно поводяться. А може, це й не люди? Може, iнопланетяни чи роботи? Але якщо вони обрали собi личину людей, то мусять i триматися вiдповiдно!

Вагон рiзко труснуло, i один пасажир з переднього бокового сидiння упав на пiдлогу.

Нiхто уваги не звернув. Наче його тут не було й нема, наче то не один з них лежить у проходi, пiдвернувши пiд себе руку, i стукається головою об пiдлогу при кожному струсi вагона. Мертвий?

Льоня поспiшив проходом, точнiше сказати - хотiв поспiшити. Ноги чомусь стали страшенно важкими, пiдошви наче прилипли до пiдлоги, i їх важко було вiдiрвати. Безконечно довго, натужно рухався вiн по вагону i таки дiйшов. Потерпiлому нiчого не сталося. Пiдняв його, посадив на сидiння в куток, якраз бiля кабiни водiя. Краєм ока помiтив: пасажири, як по командi, осклабили зуби - посмiхнулися. I знову хвиля страху обдала Льоню холодом. Люди це чи не люди? Зовнi - наче люди, тiльки худющi, кiстлявi. А вираз очей...

Льоня заглянув у кабiну - на крiслi водiя сидiла жiнка - теж сама шкiра й кiстки. Пальцi її ущепiрились у кермо так, що аж кiсточки побiлiли. Оголене колiно, по якому Льоня ковзнув поглядом, було неприємно вугласте, наче дерев'яне.