Читать «Ти чуєш, Марго» онлайн - страница 64

- І слава Богу! - зазначила Леська.

- А як його їсти? - непевно спитав Сидоренко.

Гостям передбачливо принесли піали і десертні ложечки.

Марго була достатньо п'яна, щоб почати свої чорні жарти:

- Пане... як вас там?

- Василь.

- Пане Василю! А креветочки-то повинні бути живенькі! Повинні ворушитися!

Той зблід.

- Я не знав, чесне слово, не знав! У старовинному рецепті було вказано, що тільки устриці повинні бути живі! І повинні пищати від лимонного соку, яким скроплюють їх перед тим, як кинути до готової страви. Прислухайтесь, вони й досі пищать!

Сидоренко, затуливши рота, побіг до туалету.

Гості розгублено дивилися на недоїдений десерт і вагалися: чи ризикнути доїсти, чи ні? Вирішивши, що не варто ображати гостинність господаря ресторану й особисто Марго, все доїли. Тим більше, що це було не так уже й погано. Ба, навіть дуже пікантно.

У ту мить, коли вони вже вирішили розпрощатися з гостинним господарем, до них підійшов маленький чоловік дивної зовнішності:

- Вам потрібен провідник в Обертеницю? - не ворушачи губами, наче черевомовець, спитав він.

Соціологи дивилися на маленького кривоногого чоловічка невизначеного віку яскраво вираженого монголоїдного антропологічного типу і не могли втямити: що він від них хоче.

- Я - провідник, прошпана.

- А без провідника ми не пройдемо?

- Не пройдете.

- Дурниці! Краще сідайте до пива!

Чоловічок сів.

Андибер замовив йому кухоль пива і спитав:

- Як тебе звати?

- Ахмет, - не змигнувши оком, сказав він.

- Як Ахмет?

- Так, Ахмет. Дід мій був Ахметом. І прадід. І прапрадід.

Ти з Обертениці? Так.

- І все життя там?

- Усе життя.

- А що, у вас там усі такі?

- Які?

- Вузькоокі?

- Всі пастухи.

- Відколи?

- Одвіку.

Більше Ахмет не хотів нічого розповідати. Він випив кухоль пива і пішов геть.

- Це не нащадок Ахмета ібн Гриця ібн шефа ібн Камікадзе? - пожартувала Марго і розсміялася, їй було добре в цьому місці. Від незвички вона швидко сп'яніла. - Може, й твій, Лесько, нащадок! Ти придивись до нього! Правда, наш шеф високий, а цей якийсь дрібний. Виродження.

Леська спершу скривилася, але потім і сам розсміялася. Дурносміх охопив усіх.

Коли розійшлися спати, Марго опинилася з шдибером у номері. Все логічно: номери в мотелі на двох осіб. Свєтка з Леською, Вася з Сидоренком. Марго з Андибером. На цей раз вона зовсім не відчувала незручності, неначе вони проводили ніч удвох не вперше. Марго прийняла душ і стала вмощуватися в ліжко.

- Слухай, Андибере, - спитала вона. - Ти за мною ув’язався, чи це мені здається?

- Ув'язався.

- А скажи мені, навіщо тобі це? Андибер мовчав. Він повільно роздягався.

- Кажи, - наполягала Марго.

- Тобі це може не сподобатися.

- Я все одно маю знати.

Андибер сів на своє ліжко в розстебнутій сорочці і, трохи повагавшись, сказав:

- Моя мама - українка - вийшла заміж за австрійця, коли мені було десять років. Мій вітчим - батька свого я не знав - був старший від мами на двадцять років. Він дав мені чудову освіту. У свої двадцять вісім я зробив блискучу кар'єру. Я був молодий, красивий і багатий. Мав красуню-дружину, але хворого сина. Можна сказати, що в моєму житті було всього: і хорошого, і поганого. Не було тільки тебе.