Читать «Ти чуєш, Марго» онлайн - страница 22

Марго підвела голову. Малиново-бузковий копр степового цвіту оточив її зусібіч. Краса неймовірна. Лілова хвиля пливла за бузковою і зникала на білому горизонті. Як пахне! Новим життям. Надією.

Марго прилягла на землю, заплющила очі і поринула в своє тіло. Нога не боліла. Не те. щоб зовсім не боліла, а просто бавилася у біль. Пити не хотілося. Не те. щоб зовсім не хотілося: виявляється, можна обійтися без води. Сонце пекло, однак Марго відчула на собі скляний скафандр, який гамував проміння. Каркання видалося їй не лихими віщуваннями просто воронячими любовними забавами.

"Я ношу в собі ще один світ. - спало їй па думку. - Цілий космос". Вона лежала на степовій траві і прислухалася до світу в собі.

Почувся стукіт копит. Андибер, - ні на мить не завагалася Марго. Він гарцював навколо неї па коні і сміявся. Він був не з оселедцем, а з довгим змиленим від довгої дороги волоссям, що трохи закрученими пасмами спадали на засмаглі плечі. Кінь ставав дибки, гупав об землю важкими копитами і пронизливо іржав. Андибер виконував на коні якийсь дивний ритуальний танець, в якому Марю безпомилково читала: "Я люблю тебе, моя і королево!"

Потім Андибер витяг кочівницький бурдюк і став лити на Марго холодну воду. Стало легко і приємно. Марго повільно підвелася, повільно обсмикнула спідницю, повільно познімала з себе травинки, повільно вставила ногу в стремено другого коня, повільно сіла на коня і звісивши ноги один бік, узяла вуздечку в руки і повільно рушила за Андибером. "Ти будеш жити в гріху з характерником". - згадала вона. Але ці слова не викликали в неї негативних емоцій. Навпаки. Хотілося сміятися.

Вони їхали дуже повільно. Всередині в неї похитувався другий світ.

Вони їхали дуже довго. Аж поки сонце не почало сідати за обрій. Аж поки вони не дісталися річки. Аж поки світ всередині Марго не став бунтувати.

Марго роздяглася до сорочки і повільно зайшла у воду. Вода прийняла її в свої обійми. П'ять хвилин тому вона відчувала себе торбою, набитою камінням. Каміння тягло ноги, плечі, спину, перекочувалося в животі і в голові. А у воді Марго стала абсолютно безтілесною. Вона рибою попливла по річці, а Андибер — за нею. Дві великі рибини плюскалися і бризкалися, пірнали і сміялися.

Коли Марго виходила з води, Андибер уже розкладав вогнище на березі. Побачивши, як мокра груба полотняна сорочка обліпила її великі г руди і живіт, попу і ноги, він підвівся і завмер. В його очах було збентеження і тепло, острах і тривога, захоплення і трепет, синівська безпомічність і батьківська сила. Хто вміє так дивитися на жінку, тою жінки люблять.

Звечоріло. Марго сушилася і грілася біля вогню. Андибер доварював юшку з риби, яку ловив перед тим у річці просто руками, а потім, дмухаючи, годував Марго. Жінки люблять чоловіків, що їх годують. Вони, щоправда, люблять і тих чоловіків, яких годують самі. Однак це зовсім різні відчуття. До чоловіка, якому готує жінка сніданок, обід і вечерю, якому пере і прасує, купає в ванні і чухає спину, жінка почуває те саме, що й до своїх дітей. Чоловік, що готує страву, відкриває маленьке віконце до найтемнішої і найпотаємнішої комірчини жіночого єства.