Читать «Террі Пратчетт. Колір магії» онлайн - страница 3

— Тут колись ще й щурі були — може, хоч ті згинуть, — сказав його компаньйон у коричневому.

— Так, звісно, щурі.

— Це, далебі, не те місце, де хотілось би бути в розпал літа.

— Ага. Хоча не можна не відчувати якесь... — гм, якесь тимчасове...

Він замовк, тоді раптом пожвавився.

— Ми заборгували старому Фрідо з «Багряної п’явки» вісім срібних монет! — коротун ствердно кивнув.

Якийсь час вони обидва мовчки спостерігали, як нова серія вибухів викарбовувала яскраво-червону лінію на ландшафті досі темної частини найвеличнішого міста в світі.

— Тхоре?

— Що?

— Мені цікаво, хто ж все-таки приклав до всього цього руку?

Низькорослий власник меча на ім’я Тхір не промовив нічого. Він пильно вдивлявся в дорогу, залиту червонуватим світлом. Небагато хто пройшов тією дорогою, оскільки Поправна брама одна з перших впала під зливою розпеченого білого попелу.

Але зараз якісь двоє наближалися до тієї брами. Очі Тхора, що завжди були гострозорі у сутінках чи в мороці, розпізнали контури двох вершників та ще якоїсь невеликої істоти позаду них. Вочевидь, якийсь багатий купець утікає з усім добром, яке лиш зміг загребти зі собою. Саме так Тхір і сказав своєму приятелю, на що той лише зітхнув.

— Статус розбійників нам не личить, — сказав чужеземець, — але, як ти сам кажеш, настали важкі часи, тож м’якеньке ліжко нам сьогодні не світить.

Він зручніше взявся за меча і коли вершник, що їхав попереду, наблизився, вийшов на дорогу з піднятою на знак попередження рукою і скривив посмішку, що мала б одночасно заспокоїти та налякати.

— Даруйте, пане..., — почав було він.

Вершник натягнув віжки, стримуючи коня, і відкинув капюшон. Здоровань поглянув на обличчя, розцятковане поверхневими опіками та кошлами підсмаленої бороди. Від брів не залишилось і сліду.

— Забирайся з дороги! — гаркнуло обличчя. — Ти — Бравд із Серединних земель, еге ж?

Бравд збагнув, що в нього перехопили ініціативу.

— Іди геть, чуєш? — повторив вершник. — В мене немає часу на балачки з тобою.

Тоді озирнувся навкруги і додав:

— Це стосується і твого паскудного приятеля-нишпорки, де б він не ховався.

Тхір підступив до коня і вп’явся поглядом у розхристану постать.

— Ти ба! Очам своїм не вірю — це ж чарівник Ринсвінд! — сказав він дружнім тоном, занотовуючи тим часом у пам’яті адресовану йому образу — на випадок, коли трапиться нагода помститися. — Здається, я впізнав цей голос.

Бравд сплюнув під ноги і оголив меча. З чарівниками переважно не варто було морочитися, оскільки в них дуже рідко було при собі що-небудь справді цінне.

— Задерикувато говорить, як на чарівника-невдаху, — пробурмотів він собі під ніс.

— Нічого ви не розумієте, — стомлено відповів чарівник. — Ви мене так перелякали, що в мене піджилки трусяться, тож зараз я просто потерпаю від передозування адреналіну. А от коли оговтаюсь, у вас буде можливість налякати мене як годиться.

Тхір жестом вказав на палаюче місто.

— Ти був там?

Чарівник витер очі червоною, як жар, рукою.

— Так, я там був, коли все почалося. Бачите он того? Позаду мене? — він вказав їм на той шмат дороги, де видно було його супутника, що все ще до них наближався верхи, мало не випадаючи із сідла кожну другу хвилю.