Читать «Тепло його долонь» онлайн - страница 45
Юрій Ярема
— Ач який! Так я тебе й відпустив! Ти себе у дзеркалі бачив, сердешний? Відлежися ще трохи — і по декількох днях підеш, якщо вже так кортить, — безапеляційно заявив Руслан.
— Але…
— І жодних «але»! Крапка! Краще поп’ємо кави …
— З тобою сперечатися марно, — лагідно всміхнувся Остап. — Що ж, нехай буде по-твоєму.
Вечір видався душевним. Багато спілкувалися, пригадували дитинство, сміялися з дурних жартів.
— Яка твоя улюблена пора року? — запитав Руслан.
— Напевно, зима… Коли сніг ущент замітає місто, а снігова перина вкриває кожну вулицю, кожен будиночок. Отоді я почуваюся справді щасливим.
— Чому? Хіба влітку не можна бути щасливим? І що таке взагалі щастя?
— Взимку ти можеш кожному подарувати частинку себе. Зігріти того, хто відчуває потребу в теплі. Заметіль спонукає людей об’єднуватися, щоби не почуватися самотніми. Усе складається з дрібниць… Віддати безпритульному рукавички, подарувати дитині, що загубила шапочку, свій капелюх, підвезти на машині того, хто спізнився на останній автобус і залишився мерзнути під завивання хуртовини.
— А що ж тоді щастя? Ти так і не відповів…, — спитав Руслан, уважно слухаючи.
— Щастя… Лише мить… Стрімкий злет до найвищої з вершин. Маленька деталь викликає емоцію. Ти не можеш бути постійно щасливим, бо приємні дрібниці заступаються негараздами. І все зливається в одне… Головне — навчитися виокремлювати та помічати молекули щастя…
— Які прекрасні слова… Ти на сто відсотків маєш рацію. Мабуть, саме тому найдужче я полюбляю літо. Бо влітку все перетворюється на суцільні часточки щастя.
— Хіба влітку немає прикростей? — лукаво поцікавився Остап.
— А взимку що, все ідеально? — знайшовся Руслан.
— Ні… Взимку значно болісніше відчуваєш самотність. Бо, вочевидь, десь там, обійнявшись, сидять закохані, тож усі проблеми й переживання для них є сміховинними… А ти один… І щоби відчувати себе хоч трохи щасливим, даруєш себе оточенню…, — зітхнув Остап і прочитав уголос кілька рядків.
— Гарно… Це хто таке душевне написав?
— Я інколи брудню папір, коли голову перевантажено непотрібними думками, — знітився Остап.
— Це, знаєш, не бруд! — обурився Руслан. — Це — хист, який ти намагаєшся закрити в собі і нікому не показувати.
— Хіба воно когось здивує?
— Мене ж здивувало.
— А сам? — посміхнувся Остап. — Малюєш чудові картини і нікому не показуєш! Це правильно, га?
— Ах ти ж негідник…, — усміхнувся Руся (так раптом подумки назвав його Остап). — Почитай краще ще щось зі своїх віршів… Ти й читаєш неабияк!
— Що ж тобі прочитати? — замислився хлопець.
