Читать «Таємниця піратських печер» онлайн - страница 19

— Ви туристи? — спитала жінка.

— Так, — відповів Пако. І відразу ж з удаваною наївністю спитав — А ви?

— Ми археологи, — відказав чоловік. — Досліджуємо цю місцевість.

Пепе широко відкрив очі і прислухався.

— Ми з Академії наук. Його звати Енріке, а мене — Ірма.

Діти назвали себе.

— Археологи! — захоплено вигукнув Пепе. — Я теж археолог, займаюся в археологічному гуртку в школі.

— Дуже радий, — буркнув чоловік. — Ми недавно приїхали. Ходили на цю гору подивитись печери і бачили, як ви ловили рибу. Ви тут самі?

— Ні,— відповіла Аліна. — Нас привів сюди мій тато. Але він лишився в таборі.

«Якщо вони прибули вранці, то вночі я чув голос Хасінто», — подумав Маркос.

— А що саме ви шукаєте? — поцікавився Пепе. Він зметикував, що коли з Академії наук прислали сюди двох археологів, то тут, можливо, було поселення аборигенів.

— Гончарні вироби, — відповіла жінка. — Сподіваюся знайти щось із кераміки сібонеїв.

— Так я й знав! — вигукнув Пепе, мало не підстрибнувши на радощах. — Я знав, що тут повинно щось бути! Я здогадувався! Я теж шукатиму!

— Ви збираєтесь заночувати тут сьогодні? — спитав чоловік удавано байдуже.

— Ні, сказав із жалем Маркос. — Нам треба повертатись. А ви довго тут пробудете?

Ірма поглянула на Енріке й сказала:

— Напевне, тільки сьогодні. Маємо чіткий план. Ми лише оглянемо місцевість і поїдемо. Може, повернемось днів через п’ятнадцять-двадцять.

— Так, — втрутився археолог. — Ми натрапили в одному місці на курган. Треба підготувати розкопки.

— А що таке курган? — спитала Аліна.

— Місце поховання. Яма, де лежать кістки й усілякі предмети.

— А чи не може бути й тут щось подібне? — спитав з надією Пепе. — Тут печери, і можливо, що…

— Іноді шукають роками і не знаходять нічого, — сказав Енріке й поглянув на годинника. — Вже пізно. Нам треба підготувати спорядження.

Діти зрозуміли, що вони заважають археологам, і розпрощалися.

Пепе так розхвилювався, що тільки й говорив про розкопки та знахідки, поки не дійшли до переліску. І тут він, немов пригадавши щось, замовк на мить, а потім тихо промовив:

— Але якщо ми не повернемось на узбережжя, то нема чого радіти.

Діти зупинились. Пепе мав рацію. Вони справді забули, що сьогодні рушають додому і навряд чи повернуться сюди ще, бо Селестіно про це нічого не казав.

— Послухай, Маркосе, — захвилювалась Аліна. — Треба зробити так, щоб тато привів нас сюди ще раз. Тоді Пепе зміг би розшукати індіанські старожитності. Та й я теж хотіла б щось знайти.

— Так, скарб, — сказав Маркос і додав — Ще знаю чому, але мені теж здається, що він у Хасінто. Дуже дивний чоловік. Підглядає за нами, хоче налякати, а ми навіть не бачили його. Він поводиться так, мабуть, для того, щоб ми забралися з узбережжя. Думаю, що скарбом заволодів він. Але щоб знайти його, нам треба сюди повернутись.

— Саме так, — докинув Пако. — То чому б Аліні не піти зараз у табір до Ніно?

Ця пропозиція усім сподобалась, і вони виробили план дій: Аліна поговорить зі своїм батьком, а потім сходить з Маркосом до хатини Хасінто. Пепе буде супроводити археологів у їхніх пошуках, бо це єдине, що його тепер цікавило. А Пако робитиме те, що планував учора: огляне ту частину Лійкуватої печери, де чомусь гавкала Мочіта,