Читать «Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців» онлайн - страница 4

Групи людей-мисливців не були численними — у кожній було від 20 до 40 осіб — чоловіків, жінок, дітей. Їх життя залежало від того, що можна вполювати та впіймати навколо селища. За звіром ще треба було побігати, полювання могло тривати кілька днів — його сліди у вигляді стоянок, де навколо одного-двох вогнищ розкидані уламки кременю та часом і кістки деякої здобичі, нині дають змогу відтворити процес полювання багатотисячолітньої давнини. А от постійні селища могли виглядати більш солідно — був період, коли для зведення жител використовували бивні, черепи та щелепи мамонтів. Їх знахідки, зроблені біля сіл Межиріч та Мізин, відомі в усьому світі. Життя у прильодовиковій смузі не було легким — згадані житла мали встояти під крижаними вітрами, що несли тонни пилу від підніжжя льодовика, який вкривав у ті часи усю північ Європи.

На віддалі кількох десятків кілометрів мешкала наступна мисливська група. По всій території, вільній від криги, у Європі могло розміститися кілька десятків, можливо, сотня подібних громад. Коли льодовик наступав, вони зосереджувалися у «схованках», де намагалися перечекати епоху похолодання, що могла тривати сотнями років. У прадавній Європі нині відомо два таких місця. Одне з них — на заході, у місцевості, яку нині називають країною басків. Іншим таким місцем була частина території України. Усім, кому не знаходилося місця в такому прихистку, доводилося мандрувати далі в пошуках нових мисливських угідь. Крайнім рубежем таких мандрівок на сході став американський континент — приблизно 15 000 років тому.

Отож не дивно, що деякі мешканці Європи, предкам яких колись пощастило пересидіти зиму на Поділлі або в Піренеях, нині мають шанс відшукати рідню, яка подалася у мандри на схід понад п’ятнадцять століть тому. Про те, що у греків або українців можуть бути далекі родичі серед корінних жителів Америки, стало відомо завдяки генетичним дослідженням. Ті ж дослідження встановили, що більшість мешканців сучасної Європи є нащадками тих, хто пересиджував довгі та люті зими кам’яної доби в одному з основних «сховищ».

Справа у тім, що в ті часи питання з ким взяти шлюб вимагало пошуків партнера, який не мав бути ріднею — саме з тих часів ідуть традиції вивчення родоводу на десятки поколінь. Згадаймо, все починалось з двох тисяч переселенців, невеличкого племені, тож слід було виважено підходити до питання, хто має стати батьком або матір’ю дітей, аби рід людський не перевівся. Однак час робив своє, людей ставало все більше. Сьогоднішня генна карта Європи, незважаючи на тисячоліття міграцій та переселень, хвилі біженців, державні кордони тощо, і досі поділена на Захід та Схід приблизно по тій лінії, де колись її непоборно перетинали крижані стіни льодовиків.

Коли людські колективи роз’єднані, то відмінності в основному засобі спілкування — мові — виникають обов’язково. Достатньо кількох сотень років, аби говірка клану, що засів у Піренеях, стала малозрозумілою для мешканців Подніпров’я, не кажучи про мешканців тропічних лісів Амазонки. А в кам’яну добу усе було солідно — відлік часу ішов на тисячоліття. Однак і досі філологи не втратили остаточно надії знайти сліди мови тих прапрадавніх вихідців з Африки.