Читать «Сховай мене від темряви» онлайн - страница 84

Спочатку я подумала, що мені здалося. Я бачила три силуети, які ніби привиди блукали по будиночку. То сестри Мойри. Вони робили, як завжди, свою справу. То щезали, то я знову їх бачила. Проте зараз переді мною з’явилася маленька Клото. Вона легко заплигнула на спину Пана і закрила йому очі.

— Що це?!!! — Закричав він, але не міг поворухнутися, інша — Лахесис, тримала в руках натягнуту нитку. Вочевидь, це була нитка життя самого Пана. Лахесис здобула владу над його фізичним тілом, тримаючи міцно її в руках, — Відкрийте мені очі, прокляті Мойри, де ви?!!!! — Але його спроби були марними, середня міцно тримала його життя в своїх руках.

— Біжіть, скоріше! Сватія вже близько! — Сказала нам стара, яка так і сиділа у кутку на стільці. З протилежного боку з’явилися, як і минулого разу двері. Ми вибігли стрімголов.

Мертві наречені відсторонялися від істоти, що йшла повз них. Ні, вона не йшла, вона пливла над землею. Її ноги не могли торкатися її, бо навіть земля не виносила того зла, що йшло по ній. Покійниці вимовляли звуки схожі на мукання корів. Сватія запливла до будинку. Посеред нього на колінах стояв і важко дихав її володар. Він мовчки вказав на двері. Її очі не бачили, бо були зашиті. Проте, найменший рух свого володаря вона відчувала своєї блідою шкірою. Її тягнуло за Полею, вона чула її п’янкий запах.

— Стій! — Рявкав Пан. Зараз він прийняв свою справжню потворну подобу. Підійшов до Мойр, які сховалися біля ніг сліпої старої. Він не міг їх дістати та не міг нічого з ними зробити.

— Ви… — Шипів він, — пожалкуєте. Де його нитка! — Пан несамовито вив. Він жбурляв на різні боки речі Мойр, хапав нитки, але вони проходили крізь його лап. Врешті його око помітило, що Лахесис щось ховає за спиною, — вона… — Вказав Пан сватії. І та наблизила своє понівечене обличчя до Лахесис. Та від страху закрила очі й випустила товсту плетену нитку сріблястого кольору. Пан підхопив її та зник.

Ми бігли під рясним дощем. Вже настала ніч. Не знаю як, але Вадим вивів нас до храму. З розбігу він вдарив кулаком о двері.

— Відчиняйте!

— Хто — небудь, будь ласка. Відчиніть! — Благала я. Ми чули якісь звуки всередині. Проте до нас лунали інші, надприродні ззовні. Істоти, більш схожі на обвуглені тіла намагалися підступитися до воріт. Вони падали на коліна і повзли. Обгоріли тіла… Деяким вдалося дістатися сходинок, але далі їх не пускала якась сила. Щось, в що вірив Саман і ті віряни. Наразі я і сама вірувала і молилася. Врешті ми почули глухий удар. Хтось впав і двері храму врешті відімкнулися. Нас впустив Сава. На підлозі валявся помічник жерця Максим.

— Він не хотів відкривати. А я почув тебе. — Він по-дитячому помацав моє волосся. Звісно, у Сави приступ. То він мав силу дорослого чоловіка, то був як маленька дитинка. А іноді, як зараз, і те й інше одночасно.

— Дякую тобі. Ви тут одні? — Але він не встиг відповісти, блискавка освітила зал: храм був полон людей. Вони перелякано жалися один до одного. Всі вікна храму не були закриті фіранками й гроза витанцьовувала крізь них. Вона освічувала диких істот за вікном і бродячих мертвих наречених. Я вимокла до нитки. Навіть зараз із моєї голови стікали краплі дощу. Я змерзла і трусилася як цуценя. Сава хапав мене за руку.