Читать «Сон кельта» онлайн - страница 90

Чи довелося йому побувати там, у Путумайо, у величезному регіоні, де діяла Компанія Хуліо Арани? Чи наважився він засунути голову в пащу вовка? У його статтях про це не йшлося, але точні називання імен, місцевостей, дат указували на те, що Салданья Рока бачив на власні очі все, про що він розповідав. Роджер стільки разів перечитував свідчення Салданы Рока та Волтера Гарденберга, що іноді йому здавалося, ніби він побував там власною персоною.

Він заплющив очі й побачив величезний регіон, поділений між станціями, найголовнішими серед яких були «Чоррера» й «Ель Енканто», причому кожна з них мала свого шефа. «Або, якщо висловитися точніше, своє страховище». Лише так можна було назвати людей зразка Віктора Маседо й Міґеля Лоайси. Обидва здійснили десь всередині 1903 року свій найвідоміший подвиг. Близько восьмисот окайнів прийшли на «Чорреру», щоб віддати кошики з кульками каучуку, зібраного в лісі. Після того як заступник головного адміністратора «Чоррери» Фідель Веларде зважив і прийняв товар, він показав своєму шефові Віктору Маседо, який стояв там із Мітелем Лоайсою, шефом станції «Ель Енканто», на двадцятьох п’ятьох окайнів, які не принесли мінімальної норми зібраного хебе — тобто латексу або каучуку, — який були зобов’язані здати. Маседо й Лоайса вирішили дати добру науку дикунам. Звернувшись до своїх наглядачів — негрів із Барбадосу, — які утримували своїми маузерами решту окайнів за лінією, вони наказали «хлопцям» запхати двадцять п’ять окайнів у мішки, намочені в бензині. Потім звеліли підпалити їх. Розпачливо зойкаючи, перетворені на живі смолоскипи, деякі з нещасних змогли погасити полум’я, качаючись по землі, але залишилися з жахливими опіками. Ті, хто ризикнув стрибнути в річку, як живий болід, відразу пішли на дно. Маседо, Лоайса й Веларде пристрілювали поранених зі своїх револьверів. Щоразу, коли перед ним поставала ця сцена, Роджер відчував запаморочення голови.