Читать «Сон кельта» онлайн - страница 76

— Можливо, й так, — сказав падре Кейрі. — Можливо, це той самий шлях, яким проходять містики й усі ті, хто переживає такий транс. Поети, містики, чаклуни.

Вони довгий час мовчали. Іноді куточком ока Роджер дивився на священика й бачив, що той сидить нерухомий, із заплющеними очима. «Він молиться за мене, — подумав. — Він чоловік співчутливий. Мабуть, жахливо прожити все життя, допомагаючи людям, які мають загинути на шибениці». Ніколи не побувавши ані в Конго, ані в Амазонії, отець Кейрі, певно, знав, як і він, про ті карколомні хвилини в житті людей, коли розпач і безнадія досягають своєї найвищої точки.

— Протягом багатьох років я був байдужий до релігії, — сказав Роджер дуже повільно, ніби розмовляючи сам із собою, — але ніколи не переставав вірити в Бога. У загальний принцип життя. Не заперечую, отче Кейрі, що багато разів я себе з жахом запитував: «Як може дозволити Бог, щоб відбувалися такі речі? Що то за Бог, який терпить, щоб стільки тисяч чоловіків, жінок і дітей переживали такі жахіття?» Важко зрозуміти такого Бога, правда ж? Ви, що бачили стільки жаху у в’язницях, не ставите собі іноді таких запитань?

Падре Кейрі розплющив очі й слухав його з притаманною йому уважністю, не погоджуючись і не заперечуючи.

— Ті бідолахи, яких шмагають, калічать, ті діти з відрубаними ручками й ніжками, що помирають від голоду та хвороб, — став перелічувати Роджер. — Ті створіння, доведені до стану вимирання, яких іще й убивають. Тисячі, десятки й сотні тисяч. І все це чинять люди, які одержали християнське виховання. Я бачив, як вони ходять до меси, моляться, причащаються до й після того, як творять Ці злочини. Протягом багатьох днів я думав, що збожеволію, отче Кейрі. Можливо, в ті роки, в Африці, в Путумайо, я справді втратив здоровий глузд. І все те, що відбувалося зі мною потім, було справою рук людини, яка, хоч і не усвідомлювала собі цього, була божевільною.

Капелан знову нічого не відповів. Він слухав його з тим самим приязним виразом на обличчі й із тим терпінням, за яке Роджер завжди був йому глибоко вдячний.

— Дивно, але думаю, саме в Конго, коли я переживав періоди глибокого занепаду духу й запитував себе, як може Бог дозволяти такі злочинства, я почав знову цікавитися релігією. Можливо, єдиними людьми, які зберегли тоді ясність думки й нормальний психічний стан, були кілька баптистських пасторів і кілька католицьких місіонерів. Щоправда, не всі. Чимало з них не хотіли бачити те, що творилося під самим їхнім носом. Але кілька з них робили все, що могли, аби зупинити несправедливість. То були справжні герої.

Він замовк. Згадувати про Конго й Путумайо було йому тяжко: він загрузав у багнюці свого духу, викопував звідти образи, які вкидали його в тривогу.

— Несправедливість, тортури, злочини, — промурмотів отець Кейрі. — Хіба не пережив їх Христос на власному тілі?

Він спроможний зрозуміти ваш стан, Роджере, краще, аніж будь-хто. Ясно, зі мною іноді відбувається те саме, що з вами. Та й з усіма, хто вірує, я в цьому переконаний. Певні речі зрозуміти буває важко, й нічого дивного тут нема. Спроможність нашого розуміння обмежена. Ми слабкі, недосконалі. Але дещо я можу сказати вам. Ви багато разів помилялися, як і всі людські створіння. Але щодо Конго чи Амазонії ви ні в чому не можете собі дорікнути. Ваша праця була великодушною й гідною похвали. Ви відкрили очі багатьом людям, допомогли виправити чимало несправедливостей.