Читать «Сон кельта» онлайн - страница 272

— Я розумію, що ви хочете сказати, отче Кротті. Я знаю, що такі люди, як Пірс, Планкет і навіть Том Кларк, який має славу реаліста й практика, знають, що повстання — це пожертва. І переконані, що, пішовши на смерть, вони створять символ, який мобілізує всю енергію ірландців. Я розумію їхнє прагнення принести себе в жертву. Але чи мають вони право тягти за собою людей, позбавлених їхнього досвіду, їхнього ясного бачення, юнаків, які не знають, що йдуть на смерть лише для того, аби подати приклад?

— Я не захоплююся тим, що вони роблять, Роджере, я вже вам про це сказав, — прошепотів отець Кротті. — Мучеництво — це щось таке, з чим християнин мириться, а не та мета, до якої він прагне. Та можливо, Історія не привела б людство до такого прогресу, якби люди ніколи не йшли на жертви? Але тепер мене найбільше турбуєте ви. Якщо вас схоплять, ви не матимете нагоди померти в бою. Вас осудять за державну зраду.

— Я вплутався в ці події, отче Кротті, і мій обов’язок — піти до кінця. Я ніколи не зміг би віддячити вам за те, що ви для мене зробили. Ви дозволите мені попросити у вас благословення?

Він опустився навколішки, отець Кротті благословив його, й вони попрощалися, міцно обнявшись.

XV

Коли отці Кейрі та Мак-Керрол увійшли до його камери, Роджер уже одержав папір, перо та чорнило, які попросив, і твердою рукою, що не тремтіла, швидко написав два короткі послання. Одне своїй кузині Ґертруді, а друге, колективне, — друзям. Обидва були дуже схожі. У посланні, адресованому Джі, після кількох зворушливих фраз про те, як він її любить і які спогади про неї зберігаються в його пам’яті, він написав: «Завтра, в день Святого Стефана, я помру смертю, якої шукав. Сподіваюся, Бог простить мої гріхи й прийме мої молитви». У листі друзям лунав той самий трагічний відгук: «У своєму останньому посланні до всіх я закликаю до найвищого „злету сердець“. Бажаю всього найкращого тим, хто хоче забрати в мене життя, й тим, хто намагався врятувати його. Усі ви тепер мої брати».

Містер Джон Елліс, кат, як завжди, в чорному одязі й у супроводі свого помічника, який відрекомендувався як Роберт Бахтер і який нервував і здавався наляканим, прийшов обміряти його тіло — зріст, вагу й розмір шиї, — щоб, як пояснив він із професійною незворушністю, визначити висоту шибениці й міцність мотузки. Поки він обміряв його метром і записував розміри до свого зошита, він розповів йому, що, крім цієї професії, він досі працює перукарем у Рочдейлі і що його клієнти нерідко намагаються випитати в нього таємниці його катівського ремесла, але він у цьому плані мовчазний, як сфінкс. Роджер був радий, коли вони пішли.

Трохи згодом охоронець приніс йому останню паку листів і телеграм, уже перевірених цензурою. Листи були від людей йому незнайомих. Вони бажали йому успіху або ображали його й називали зрадником. Він недбало переглянув їх, але велика телеграма привернула його увагу. Вона надійшла з Манауса від каучукопромисловця Хуліо С. Арани. Навіть Роджер міг виявити безліч помилок в її іспанському тексті. Вона закликала його «визнати перед людським трибуналом свої помилки, відомі лише божественному правосуддю, яких він натворив під час своєї діяльності в Путумайо». Він, мовляв, навигадував подій, яких не було, і вплинув на барбадосців, щоб вони підтвердили те, чого ніколи не відбувалося, з єдиною метою «здобути собі славу й багатство». Телеграма закінчувалася такими словами: «Я прощаю вас, але треба, щоб ви були справедливим і оголосили з усією відвертістю правду про події, яких ніхто не знає краще, ніж ви». Роджер подумав: «Цієї телеграми його адвокати не редагували, отже, він надіслав її сам».