Читать «Сон кельта» онлайн - страница 228

— Він тут, Роджере. Він вас слухає і Він вас чує. Він знає, як ви себе почуваєте. Знає, що ви Його потребуєте. Він вас не покине. Якщо існує щось таке, в чому я можу запевнити вас, у чому я цілком переконаний, то це в тому, що Бог не покине вас.

Витягшись у темряві на своєму ліжку, Роджер думав, що отець Кейрі взяв на себе обов'язок не менш героїчний, аніж повстанці на барикадах, приносити втіху й мир цим створінням, охопленим розпачем і безнадією, які просиджували в камері по багато років або готувалися піднятися на шибеницю. Робота жахлива, нелюдська, яка мусила наповнювати розпачем багато днів для отця Кейрі, а надто на початку його служіння. Проте він умів приховувати свій настрій. Він завжди зберігав спокій і в будь-яку мить передавав те почуття розуміння, солідарності, що так допомагало йому. Одного разу вони заговорили про повстання.

— Що робили б ви, отче Кейрі, якби тими днями були в Дубліні?

— Пішов би туди, щоб надавати духовну підтримку всім, хто її потребував би, як це робили стільки священиків.

Він додав, що не обов’язково треба поділяти переконання повстанців у тому, що волю для Ірландії можна здобути тільки зброєю, аби бути спроможним надавати їм духовну допомогу.

А втім, незалежно від того, що думав отець Кейрі, він завжди був категорично проти насильства. Але це не перешкодило б йому сповідати, причащати й молитися за всіх, хто його про це попросив би, допомагати санітарам і лікарям. Так робили багато священнослужителів, ченців і черниць, і духовне керівництво католицької церкви схвалювало їхню поведінку. Пастухи повинні перебувати там, де перебуває їхня отара, хіба не так?

Усе це було правдою, але правдою було також те, що ідея Бога не входила у вузькі рамки людського раціонального розуму. Треба було пропихати її силоміць, бо вона ніколи не вкладалася туди повністю. Він і Герберт Ворд часто говорили на цю тему. «У тому, що стосується Бога, треба вірити, а не міркувати, — казав Герберт. — Якщо починаєш міркувати, Бог розвіюється і зникає, як струминка диму».

Роджер прожив своє життя, віруючи й сумніваючись. Навіть тепер, на порозі смерті, він не був спроможний вірувати в Бога тією рішучою вірою, якою вірували його мати, батько та брати й сестра. Як пощастило тим, для кого існування Верховного Єства ніколи не було проблемою, а незаперечною очевидністю, завдяки якій світ для них перебував у повному порядку й усе знаходило своє пояснення та свій резон буття. Ті, хто вірував у такий спосіб, безперечно знаходили заспокоєння перед лицем смерті, якого ніколи не знали ті, хто, як він, жили, потай жартуючи з Богом. Роджер пригадав, що одного разу він написав вірш, якому дав таку назву «Потай від Бога». Але Герберт Ворд запевнив його, що то вірш дуже поганий, і він укинув його до сміттєвого ящика. Шкода. Йому хотілося б перечитати його й виправити тепер.

Почало розвиднятися. Між ґратками високого вікна пробився промінчик світла. Скоро прийдуть, щоб дозволити йому винести відро із сечею та екскрементами, й принесуть сніданок.