Читать «Сон кельта» онлайн - страница 221

Так, і йому хотілося б побачити її. Аліса розповіла, що все більше й більше людей острова нехтували заборону й вивішували республіканські прапори на фронтонах своїх будинків, зокрема й у Белфасті та в Деррі, столицях пробританських територій.

З другого боку, попри війну на континенті, з якої щодня прибували тривожні вісті — у битвах гинула карколомна кількість людей, а результати досі були неясними, — у самій Англії багато людей були схильні допомагати тим, кого військові власті депортували з Ірландії. Сотні чоловіків і жінок, яких вважали небезпечними, вивезли з Ірландії, й тепер вони були розсіяні по всій Англії з наказом оселити їх у глухих місцевостях, і більшість із них не мали ніяких засобів для прожиття. Аліса, що входила до гуманітарних організацій, які надсилали тим людям гроші, харчі та одяг, сказала Роджерові, що вони не мають труднощів зі збиранням коштів та допомогою широкої громадськості. Також у цьому участь католицької церкви була вельми важливою.

Серед депортованих були десятки жінок. Багато з них — з кількома Аліса розмовляла особисто, — попри свою солідарність із повстанням, зберігали певне невдоволення його командирами, які перешкоджали жінкам допомагати повсталим. Проте майже всі вони, охоче чи неохоче, зрештою допускали їх на редути й користувалися їхніми послугами. Єдиним командиром, що категорично відмовився допустити жінок на Боланлз-Мілл та прилеглу територію, яку контролювали його загони, був Імон де Валера. Його аргументи дратували войовничих учасниць із «Куман на Мбан», бо здавалися їм надто консервативними. Він вважав, що місце жінки біля домашнього вогнища, а не на барикадах, і природні знаряддя її праці — прядка, плита, квіти, голка й нитка, а не пістолет або рушниця. І що присутність жінок може відвертати увагу бійців, які, прагнучи захистити їх, нехтуватимуть свої обов’язки. Високий і стрункий професор математики, з яким Роджер Кейсмент розмовляв багато разів і часто листувався, зібравши від нього цілу купу кореспонденції, був засуджений до смертної кари одним із потаємних і рішуче налаштованих воєнно-польових судів, які судили керівників повстання. Але врятувався в останню мить. Коли, висповідавшись і причастившись, він із цілковитим спокоєм, тримаючи в пальцях чотки, наготувався, що його поведуть до задньої стіни Кілменгемської в’язниці, де відбувалися розстріли, трибунал вирішив замінити йому смертну кару довічним ув’язненням. Згідно з чутками, загони, якими командував Імон де Валера, попри цілковиту відсутність військової освіти в їхнього командира, виявили в бою велику ефективність та дисципліну, завдавши ворогові великих втрат. Вони капітулювали останніми. Але ходили також чутки, ніби напруга та жертви тих днів були такими великими, що в якусь мить його підлеглі, які перебували біля його командного пункту, думали, він утратив глузд, такою дивною була його поведінка. То був не єдиний такий випадок. Під дощем свинцю та вогню, без сну, без їжі й без пиття деякі люди на барикадах божеволіли або переживали нервові кризи.