Читать «Сон кельта» онлайн - страница 217

Та не тільки грабіжники і злодії воювали проти повстанців на вулицях Дубліна. Але також багато матерів, дружин, сестер та дочок поліцаїв і солдатів, яких атакували ті, котрі повстали зі зброєю в руках, завдаючи їм ран або вбиваючи їх протягом повстання, іноді то були чималі групи безстрашних жінок, збуджені болем, розпачем і люттю. У деяких випадках ті жінки штурмували повстанські редути, ображаючи бійців, плюючи в них і кидаючи камінням, обкладаючи їх лайкою і називаючи вбивцями. Це було найтяжчим випробуванням для тих, котрі вірили, що воюють за справедливість, добро й істину: бачити, що ті, хто виступає проти них, не були ланцюговими псами імперії, солдатами окупаційного війська, а простими ірландцями, засліпленими стражданням, які бачили в них не визволителів батьківщини, а вбивць дорогих для них людей, таких самих ірландців, як і вони, єдиним злочином яких було те, що вони принижено виконували обов’язок солдатів або поліцаїв, тобто робили роботу, яка завжди допомагала здобути шматок хліба біднякам цього світу.

— Ніщо не буває тільки білим або чорним, мій любий, — коментувала Аліса. — Навіть тоді, коли йдеться про таку справедливу справу. Навіть тут виникають брудні завихрення, які все затьмарюють.

Роджер ствердно кивнув головою. Те, що сказала його подруга, мало стосунок і до нього. Хоч би яким ти був передбачливим і хоч би як чітко планував свої дії, життя, складніше за будь-які розрахунки, руйнувало схеми й замінювало їх ситуаціями непевними й суперечливими. Хіба він не живий приклад однієї з таких двозначностей? Слідчі, які його допитували, Реджиналд Гол і Бейзил Томпсон, були переконані в тому, що він прибув із Німеччини з метою очолити повстання, плани якого його керівники приховували до останньої миті, бо знали, що він виступить проти повстання, не узгодженого з планами німецьких збройних сил. Чи можна уявити собі більшу невідповідність?

І більшу деморалізацію у стані націоналістів? їхні найкращі кадри загинули, розстріляні або вкинуті до в'язниць. Знадобляться роки, щоб знову підготувати рух за незалежність Ірландії. Німці, що в них вірили так багато ірландців, зокрема й він, обернулися до них спиною. Роки пожертв і зусиль, присвячених Ірландії, безповоротно втрачені. А він перебуває ось тут, в англійській в’язниці, чекаючи результату свого прохання про помилування, яке найімовірніше буде відхилене. Чи не краще було б померти там, із тими поетами й містиками, загинувши під кулями? Тоді його смерть мала б глибокий сенс, і він не помер би на шибениці, як звичайний злочинець. «Поетами й містиками». Вони й справді ними були й тому обрали як вогнище повстання не казарму й не Дублінський замок, фортецю колоніальної влади, а цивільний будинок, щойно перебудований офіс Головного поштамту. То були цивілізовані громадяни, а не політики, не військові. Вони хотіли спочатку завоювати своє населення, перш ніж завдати поразки англійським солдатам. Хіба про це не ясно сказав йому Джозеф Планкет під час їхніх дискусій у Берліні? То було повстання поетів і містиків, які прагнули стати мучениками, щоб розбудити сонні маси, що вірили, як Джон Редмонд, у мирне життя й добру волю імперії, яка подарує свободу Ірландії. Вони були людьми наївними чи ясновидцями?