Читать «Сон кельта» онлайн - страница 213

Маріо Варґас Льоса

— Те, що найбільше запам’яталося моєму племінникові, — провадила Аліса, — були не постріли, не вибухи бомб, не поранені, не кров, не полум’я пожеж, не дим, що не давав їм дихати, а знаєш що, Роджере? Безлад. Неймовірний безлад, який панував протягом тижня на редутах революціонерів.

— Безлад? — тихо перепитав Роджер.

Він заплющив очі й спробував побачити його, почути й відчути.

— Неймовірний, катастрофічний безлад, — ще раз повторила Аліса з підкресленим наголосом. — Вони були готові розлучитися з життям і водночас переживали хвилини нечуваної радості. То були дивовижні хвилини. Хвилини гордості. Хвилини свободи. Хоч ніхто з них, ані командири, ані бійці, не знав точно, ані що вони роблять, ані чого домагаються. Так розповідає Остін.

— Чи вони принаймні знали, чому не надійшла зброя, яку вони чекали? — прошепотів Роджер, помітивши, що Аліса знову поринула в тривалу мовчанку.

— Вони не знали анічогісінько. Розповідали одне одному найфантастичніші речі. Ніхто не міг спростувати їх, бо ніхто не знав, якою була справжня ситуація. Ширилися найдивовижніші чутки, яким усі вірили, бо їм треба було вірити, що існує вихід із безвихідної ситуації. Наприклад, розповідали, що німецьке військо наступає на Дублін. Що в різних пунктах острова висаджуються на берег роти та батальйони й поспішають до столиці. Що всередині країни, в Корку, Ґолвеї, у Вексфорді, в Міті, в Трейлі й навіть в Ольстері, «Добровольці» й «Народна армія» піднялися тисячами, захопили в’язниці й поліційні відділки й наступають із усіх сторін на Дублін, щоб пітримати обложених. Вони билися напівмертві від спраги й голоду, майже не маючи зброї, і покладали всі свої надії на нереальність.

— Я знав, що таке станеться, — сказав Роджер. — Я не зміг прибути вчасно, щоб зупинити це безумство. Тепер свобода Ірландії знову перебуває так далеко, як ще ніколи не перебувала.

— Еойн Мак-Нейл спробував зупинити їх, коли довідався про їхні наміри, — сказала Аліса. — Військове командування ІРБ приховувало від нього плани повстання, бо знало, що він проти збройного виступу, якщо не буде німецької підтримки. Коли він довідався, що військове командування «Добровольців», ІРБ та ірландської «Народної армії» викликало своїх людей на військові маневри у Вербну неділю, він видав протилежний наказ, що забороняв ті маневри й наказував «Добровольцям» не виходити на вулицю, якщо вони не одержать наказу, що його підпише він. Це спричинило великий безлад. Сотні, тисячі «Добровольців» залишилися у своїх домах. Багато з них намагалися сконтактуватися з Пірсом, Коннолі, Кларком, але їм це не вдалося. Тому згодом ті, котрі послухалися наказу Мак-Нейла, мусили сидіти склавши руки, тоді як ті, хто його не послухав, пішли на смерть. Тому багато людей із «Син Файну» та «Добровольців» ненавидять Мак-Нейла і вважають його зрадником.

Аліса замовкла знову, а Роджер поринув у сумні роздуми. Еойн Мак-Нейл — зрадник! Чи можна бовкнути більшу дурницю! Він уявив собі засновника Ґельської ліги, головного редактора «Ґелік Джорнел», одного із засновників ірландських «Добровольців», який присвятив своє життя боротьбі за виживання ірландської мови та ірландської культури, й ось тепер його звинувачують, що він зрадив своїх братів, намагаючись перешкодити тому повстанню, романтичному, але приреченому на невдачу. У в’язниці, куди його посадили, він стане об’єктом глузів, а може, й того зневажливого ставлення, яким ірландські патріоти карають людей млявих і боягузливих. Як почуватиме себе цей університетський професор, лагідний і культурний, наповнений глибокою любов’ю до мови, звичаїв і традицій своєї країни? Він страждатиме, запитуючи себе: «Хіба я вчинив неправильно, видавши той контрнаказ? Невже я, прагнучи тільки врятувати життя людям, спричинився до краху повстання, посіявши безлад і розлад у стані революціонерів?» Роджер відчував, що й на нього тепер дивляться так само, як на Еойна Мак-Нейла. Обидва опинилися в суперечливих позиціях, у які поставили їх Історія та обставини. Що сталося б, якби замість бути заарештованим у Трейлі він зміг зустрітися й поговорити з Пірсом, Кларком та іншими військовими керівниками майбутнього повстання? Чи зміг би він переконати їх? Мабуть, що ні. І тепер, можливо, говорили б і про нього, що він зрадник.