Читать «Сон кельта» онлайн - страница 2

— До Пентонвілської в’язниці не доходять новини із зовнішнього світу. Що там відбулося?

А якщо німецьке Адміралтейство нарешті вирішило атакувати територію Великої Британії, висадивши свої війська на берегах Ірландії? Якщо омріяне вторгнення відбулося, й гармати кайзера помщаються в ці самі хвилини за ірландських патріотів, розстріляних англійцями після поразки повстання на Святому тижні? Якби війна вийшла на цей шлях, його плани здійснилися б, попри все.

— Тепер стало важко, майже неможливо домогтися успіху, — повторив помічник адвоката. Він був блідий, його мучило нетравлення шлунка, й Роджер міг роздивитися під блідою шкірою обриси черепа. Він відчував, що за його спиною шериф посміхається.

— Про що ви говорите? Пан Ґейвен Дафі був оптимістичним щодо прохання скасування смертної кари. Що сталося, аби він змінив свою думку?

— Ваші щоденники, — просичав молодик, знову скорчивши гримасу огиди. Він ще більше стишив голос, і Роджерові коштувало чималих зусиль почути, що він каже, — Скотленд-Ярд знайшов їх у вашому будинку на Ібері-стрит.

Він зробив тривалу паузу, чекаючи, поки Роджер щось скаже. Та оскільки той німував, то він дав волю своєму обуренню, кривлячи рот.

— Як ви могли припуститися такої необережності, чоловіче Божий? — заговорив він із повільністю, що підкреслювала його лють. — Як могли переносити чорнилом на папір такі страхітливі речі? А якщо вже змогли, то чому не виявили елементарної обережності й не спалили ті щоденники, перед тим як організувати змову проти Британської імперії?

«Як сміє цей шмаркач називати мене „чоловіком Божим“? — подумав Роджер. — Це свідчить про його невихованість, адже я принаймні вдвічі старший за нього».

— Уривки з тих щоденників тепер ходять по всіх усюдах, — додав помічник адвоката спокійнішим голосом, хоч усе ще тоном огиди, тепер уже не дивлячись на нього. — В Адміралтействі помічник міністра капітан корабля Реджиналд Гол власною персоною передав копії десяткам газетярів. Вони розійшлися по всьому Лондону. Їх читають у парламенті, в палаті лордів, у клубах лібералів і консерваторів, у редакціях газет, у церквах. Ні про що інше в місті тепер не говорять.

Роджер не сказав нічого. Він стояв нерухомий. Його знову опанувало дивне відчуття, яке він переживав багато разів протягом останніх місяців від того сірого й дощового ранку у квітні 1916 року, коли його, закоцюблого від холоду, заарештували в руїнах форту Мак-Кенна на півдні Ірландії. Він був не він, це говорили про когось іншого, то був інший, із ким відбувалися всі ті події.

— Я знаю, що ваше приватне життя мене не стосується, не стосується воно й містера Ґейвена Дафі, не стосується нікого, — провадив молодий помічник адвоката, силкуючись придушити гнів, який наповнював його голос. — Але тут ідеться про ситуацію суто професійного характеру. Містер Ґейвен Дафі хоче, щоб ви усвідомили, наскільки вона серйозна. І щоб я вас попередив і остеріг. Прохання про помилування може зазнати непоправної шкоди. Сьогодні вранці деякі газети вже висловили проти нього протест, вони пишуть про зраду, посилаючись на зміст ваших щоденників. Публічна опінія, прихильна до вашого прохання, може змінити погляд. Хоч це, власне, тільки припущення. Містер Ґейвен Дафі триматиме вас у курсі подій. Ви хочете передати йому якесь послання?