Читать «Сон кельта» онлайн - страница 188

— Я не маю найменшого уявлення, де тепер перебуває Валькарсель. Його місія завершена, й, думаю, він покинув Перу.

Роджер вийшов із префектури цілком приголомшений. Що там насправді сталося? Схоже, цей суб’єкт не сказав йому нічого, крім брехні. Цього ж таки вечора він пішов у редакцію газети «Ель Орієнте», поговорити з її головним редактором, доктором Ромуло Паредесом. Він зустрівся з дуже темношкірим чоловіком, у самій сорочці, змоклим від поту, нерішучим й охопленим панікою. Він мав кілька сивих волосин. Щойно Роджер почав говорити, як він примусив його замовкнути промовистим жестом, який мав означати: «Обережно, стіни мають вуха». Він узяв його за руку й повів до невеличкого бару на розі вулиці, який мав назву «Кальмар». Він посадив його за столик, що стояв віддалік.

— Прошу пробачити мені, сеньйоре консул, — сказав він, весь час з осторогою озираючись навкруги. — Я не можу й не маю права розповісти вам багато. Я перебуваю в дуже скрутній ситуації. Я наражаю себе на великий ризик, якщо хтось побачить мене разом із вами.

Він був блідий, голос йому тремтів, і він став кусати собі нігті. Попросив принести йому келих аґвардіенте й вихилив його одним ковтком. Мовчки вислухав розповідь Роджера про його зустріч із префектом Ґамаррою.

— Це лицемір і комедіант, — сказав він нарешті, осмілівши після випитого. — Ґамарра має мій звіт, який підтверджує всі звинувачення судді Валькарселя. Я його передав йому в липні. Минуло вже три місяці, а він досі не відіслав його до Ліми. Чому, ви думаєте, він так довго його затримує? Бо всі знають, що префект Адольфо Ґамарра також, як і половина Іквітоса, служить Арані.

Щодо судді Валькарселя, то він сказав йому, що той виїхав із країни. Йому невідоме місце його перебування, але він знає, що якби суддя залишився в Іквітосі, то вже був би трупом. Він рвучко підхопився на ноги і поспішно додав:

— Що в будь-яку хвилину може статися й зі мною, сеньйоре консул. — Говорячи, він утирав піт, і Роджерові здавалося, він от-от заплаче. — А я, на жаль, виїхати не можу. Маю дружину й дочку, і газета — мій єдиний прибуток.

Він вийшов, навіть не попрощавшись. Роджер повернувся до префекта, сам не свій від люті. Сеньйор Адольфо Ґамарра зізнався йому, що й справді звіт, підготовлений доктором Паредесом, він досі не зміг надіслати в Ліму «зі стратегічних міркувань, на щастя, вже подоланих». Він відішле його на цьому ж таки тижні «зі спеціальним посланцем для більшої безпеки, бо сам президент Леґія вимагає негайно його надіслати».

Ось так усе відбувалося. Роджер відчував, як його затягує в сонний вихор, який обертався й обертався в цьому місці, розкручуваний прихованими й невидимими силами. Вчинки, обіцянки, інформації розпадалися й розчинялися, причому дії ніколи не відповідали словам. Те, що робилося, й те, що говорилося, перебувало на відстані світів. Слова заперечували вчинки, а вчинки спростовували слова, й усе перетворювалося на загальний обман, на хронічну розбіжність між сказаним і зробленим, яку практикували геть усі.