Читать «Сон кельта» онлайн - страница 172

Африка, цей жорстокий, але прекрасний континент, із його неймовірними стражданнями, була також землею свободи, де люди, хоч нерідко й терпіли великі знущання, але разом із тим могли вільно виражати свої пристрасті, фантазії, бажання, інстинкти та мрії, не знаючи тих вуздечок та забобонів, які у Великій Британії душили втіху. Він пригадав той задушливий день у Бомі, коли сонце висіло в зеніті й коли там не було навіть села, а лише кілька осель. Задихаючись і відчуваючи, що його тіло дихає вогнем, він пішов скупатися у струмку, який там протікав, і перед тим як його води вливалися в річку Конго, вони утворювали невеличкі лагуни між скелями, з водоспадами, що дзюркотіли між височенними манґо, кокосовими пальмами, баобабами та велетенською папороттю. Там уже купалися двоє юнаків із племені баконґо, голі, як і він. Хоч вони й не розмовляли англійською мовою, проте відповіли на його привітання широкими усмішками. Здавалося, вони грають у якусь гру, але незабаром Роджер помітив, що вони ловлять рибу голими руками. Їхнє збудження та сміх пояснювалися тими труднощами, які вони долали, намагаючись схопити метких рибок, які прослизали в них між пальцями. Один із двох хлопців був надзвичайно гарним. Він мав довге гармонійне із синім полиском тіло, глибокі осяйні очі й рухався у воді, мов риба. Коли він рухався, то його м’язи, руки, його спина і стегна виблискували краплями води, що скочувалися з його шкіри, яка здавалася прозорою. На чорному обличчі, розмальованому геометричним татуюванням, крізь яке осяйними іскрами бризкали очі, зблискували дуже білі зуби. Коли нарешті вони спіймали рибину, другий хлопець вистрибнув зі струмка на берег, де, як здалося Роджерові, почав обрізати й чистити свою здобич та готувати вогонь. Той, що залишився у воді, подивився Роджерові у вічі й усміхнувся йому. Роджер, відчувши щось подібне до лихоманки, поплив до нього, теж йому всміхаючись. Коли опинився поруч із ним, то не знав що робити. Йому було соромно, ніяково, й водночас він почував якесь неземне щастя.

— Шкода, що ти мене не розумієш, — почув він власний голос. — Я хотів би сфотографувати тебе. Хотів би поговорити з тобою. Хотів би, щоб ми стали друзями.

І тут він убачив, що хлопець, відштовхуючись руками й ногами, подолав відстань, що розділяла їх. Тепер він був так близько від нього, що їхні тіла майже торкалися. І Роджер відчув, як чужі руки стали обмацувати йому живіт, погладжувати шкіру, а потім доторкнулися до прутня, який щойно набубнявів та виструнчився, і почали пестити його. У темряві своєї камери він зітхнув, наповнений бажанням і болісною тривогою. Заплющивши очі, спробував відродити в пам’яті ту сцену, яка відбулася багато років тому: подив, неймовірне збудження, яке, проте, не затьмарило його страх і побоювання, його тіло, що обняло тіло хлопця, чий тугий прутень також уперся йому в ноги й живіт.