Читать «Сон кельта» онлайн - страница 168

— Його звали Алекс Стейсі, — сказав він нарешті. — Як мого батька. І як мене.

— Я радий це знати, — сказав Роджер Кейсмент. — Коли ти знаєш, як звуть людину, ти можеш краще уявити її собі. Ти її відчуваєш, хоч і не знаєш її. Алекс Стейсі — це ім’я звучить добре. Воно створює в уяві образ людини доброї.

— Вихованої й послужливої, — промурмотів шериф. — Трохи сором’язливої, можливо. А надто у взаєминах із жінками. Я спостерігав його ще з малого віку. З чоловіками він почував себе зручно, не знав труднощів у спілкуванні з ними. Але спілкуватися з жінками соромився. Не наважувався дивитися їм у вічі. А коли вони зверталися до нього, то починав заникуватися й белькотіти. Тому я переконаний, що Алекс помер невинним.

Шериф знову замовк і поринув у свої думки та в цілковиту нерухомість. Бідолашний хлопець! Атож, не було сумніву, що його батько правду сказав, Алекс Стейсі помер, не спізнавши жіночого тепла. Ані тепла матері, ані тепла дружини, ані тепла коханки. Він, Роджер, принаймні спізнав, хоч і на дуже короткий час, щастя спілкування з матір’ю, гарною, ніжною, делікатною. Він зітхнув. Протягом певного останнього часу він зовсім про неї не думав, чого раніше ніколи з ним не траплялося. Якщо існує потойбічний світ, якщо душі померлих спостерігають із вічності, то він був певен, що Анна Джефсон не розлучалася з ним упродовж усього цього часу, стежила за всіма його кроками, страждала й тривожилася через ті невдачі, що спіткали його в Німеччині, поділяючи його розчарування, зневіру й те жахливе відчуття помилки, — якої він припустився через свій наївний ідеалізм, свою схильність до романтичного світогляду, за яку так гостро глузував із нього Герберт Ворд, — коли він зрозумів, що надто ідеалізував кайзера та німців, повіривши в те, що ірландська справа стане для них своєю і вони перетворяться на вірних і палких союзників у його мріях про незалежність своєї країни.

Атож, він був переконаний, що мати супроводжувала його впродовж тих п’ятьох моторошних днів, коли він тяжко мучився від морської хвороби, від блювоти й запаморочень голови усередині субмарини У-19, яка перевозила його, Монтейта та Бейлі з німецького порту Геліґоланд до узбережжя ірландської провінції Керрі. Ніколи ще протягом усього свого життя він не почував себе так погано, фізично й духовно. Його шлунок не витримував ніякої їжі, три ковтки гарячої кави та кількох маленьких шматочків хліба. Капітан У-19, капітан-лейтенант Раймунд Вайсбах, умовив його прийняти ковток горілки, який, замість зняти запаморочення голови, примусив його блювати жовчю. Коли субмарина пливла на поверхні, долаючи по дванадцять миль на годину, її найбільше кидало на хвилях, і морська хвороба завдавала йому найбільшої шкоди. А коли вона поринала вглиб, її кидало менше, але швидкість знижувалася. Ні ковдри, ні теплий одяг не пом’якшували холод, який пронизував йому кістки. Ніщо не рятувало його також від жахливого відчуття клаустрофобії, яка ніби провіщала ту, яку йому доведеться пережити далі в Брикстонській в’язниці, в лондонському Тауері та в Пентонвілській тюрмі.