Читать «Сон кельта» онлайн - страница 163

Роджер Кейсмент не знав, що йому сказати. Він співчував стражданню шерифа, йому хотілося б утішити його, але які слова могли б полегшити тваринний біль цього нещасного чоловіка? Він хотів запитати, як його звуть і як звали його покійного сина, в такий спосіб він відчув би їх ближче до себе, але він не наважився урвати його.

— Я одержав від нього два листи, — провадив шериф. — Один надійшов тоді, коли його муштрували. Він писав, що йому подобається жити в таборі й що коли війна закінчиться, то він, можливо, залишиться служити у війську. Його другий лист був зовсім інакший. Багато абзаців цензор замазав чорним чорнилом. Він не скаржився, не нарікав, але була якась гіркота, майже страх у тому, що він писав. Після того я не одержав більше від нього жодної звістки. Аж поки надійшов лист співчуття від війська, в якому повідомляли про його смерть. Мовляв, він загинув смертю героя, в битві під Лоосом. То, певно, якесь мало кому відоме село.

Удруге Роджер почув тонкий голос, схожий на скигління птаха. І йому здалося, ніби силует тюремника затремтів.

Що тепер станеться з тими п’ятдесятьма трьома співвітчизниками? Чи шануватиме високе німецьке командування досягнуті домовленості й дозволить невеличкій Бригаді зберегти себе об’єднаною й далі перебувати в таборі Цоссен? Він не був у цьому переконаний. Під час своїх дискусій із капітаном Рудольфом Надольни в Берліні Роджер помітив, із якою зневагою німецькі військові ставилися до цього безглуздого контингенту людей чисельністю лише в півсотні. Наскільки іншим було їхнє ставлення на початку, коли німці дали себе переконати ентузіазму Кейсмента й підтримали його ініціативу об’єднати всіх ірландських військовополонених, утримуваних у таборі Лімбурґ, бо, мовляв, коли він звернеться до них із закликом, сотні їх відразу висловлять бажання записатися до Ірландської бригади. Яка невдача і яке розчарування! Найтяжче розчарування в його житті. Невдача, яка виставила його в безглуздому світлі й розбила вщент його патріотичні мрії. У чому він помилився? Капітан Роберт Монтейт вважав, що він помилився, звернувшись зі своєю промовою відразу до всіх двох тисяч двохсот військовополонених, замість розмовляти з невеличкими групами. З двадцятьма або тридцятьма людьми був би можливий діалог, можна було б відповідати на заперечення, прояснити те, що здавалося б незрозумілим його слухачам. Але виступаючи перед великою масою чоловіків, засмучених своєю поразкою та приниженням полону, чого він мав сподіватися? До них дійшло тільки те, що Роджер умовляє їх увійти в союз із вчорашніми та сьогоднішніми ворогами, тому вони й відреагували з такою ворожістю. Безперечно, були й інші причини пояснити їхню неприхильну поведінку. Але жодна теорія не могла стерти гіркоту побачити, як тебе ображають, називають зрадником, тарганом, купленим твої співвітчизники, задля яких ти пожертвував своїм часом, своєю честю і своїм майбутнім. Йому пригадалися жартівливі слова Герберта Ворда, що глузував із його націоналізму, закликав його повернутися до реальності й віробудитися зі свого «сну кельта», в який він дозволив собі поринути.