Читать «Сон кельта» онлайн - страница 136

Маріо Варґас Льоса

— Індіанців вони не бояться. Хоч неможливо вгадати, чи якогось дня не з’явиться інший Катенере. Але бояться вони колумбійців, що зазіхають на ці території.

Фідель Веларде мав в «Оксиденте» 530 індіанців, більшість яких перебувала тепер у лісі, збираючи каучук. Вони приносили зібраний продукт через кожні п’ятнадцять днів, після чого знову поверталися в сельву ще на два тижні. Тут залишалися їхні дружини й діти, вони жили в селі, яке розтяглося на березі річки, поза межами частоколу. Веларде додав, що індіанці обіцяють влаштувати сьогодні ввечері свято на честь друзів-гостей.

Він привів їх у будинок, де вони мали оселитися; то була споруда чотирикутної форми, що стояла на палях і мала два поверхи, двері й вікна були затулені від москітів густою решіткою. Сморід каучуку, який поширювався від складів і насичував повітря, був на «Оксиденте» не менш сильний, ніж у «Чоррери». Роджер зрадів, коли побачив, що тут він спатиме на ліжку, а не в гамаку. На ліжку з матрацом, напханим соломою, він принаймні зможе випростати тіло. Гамак посилював біль у його м’язах та його безсоння.

Свято відбулося на початку вечора на галявині поблизу від села вітото. Цілий натовп аборигенів поприносили туди столи, стільці, горщики з наїдками і трунками для чужоземців. Вони чекали їх, утворивши коло, з дуже серйозними обличчями. Небо було чисте, й не відчувалося жодної загрози дощу. Але ні сонячна погода, ні видовище Іґварапарани, що розтинала рівнину, покриту густим лісом, і звивалася навколо неї, не принесло радості Роджерові Кейсменту. Він знав, що свято, на яке їх покликали, буде сумним і гнітючим. Три чи чотири десятки індіанців або індіанок — чоловіки або дуже старі, або зовсім діти, а жінки загалом досить молоді — одні з них голі, а інші в кусмах або сорочках, які Роджер бачив на багатьох аборигенах і аборигенках в Іквітосі, — танцювали, утворивши коло, під звуки ритму манГуарё, барабанів, виготовлених зі стовбурів дерев, викопаних із землі, з яких вітото, що били по них дерев’яними палицями з наконечниками, виготовленими з каучуку, видобували хрипкі й розтягнуті звуки, що, як розповідали, передавали послання й дозволяли їм спілкуватися на великих відстанях. Ряди танцюристів мали бубонці із зернят на литках і руках, які торохтіли під час їхніх аритмічних посмикувань. Водночас вони мугикали монотонні мелодії з призвуком гіркоти, який перебував у гармонії з їхніми серйозними, похмурими, позначеними виразом страху або байдужими обличчями.

Згодом Кейсмент запитав у своїх товаришів, чи багатьох індіанців вони помітили зі шрамами на плечах, сідницях або ногах. Між ними навіть виникла суперечка щодо того, який відсоток тих вітото, що брали участь у танці, мали на собі сліди від шмагання канчуками. Роджер стверджував, що таких індіанців було вісімдесят зі ста, Філґалд і Фолк запевняли, що вони помітили не більш як сімдесят на сотню. Але всі погодилися на тому, що найбільше враження на них справив хлопчик — шкіра та кості — з опіками на всьому тілі й на частині обличчя. Вони попросили Фредеріка Бішопа, щоб він потім довідався, чи ті знаки на тілі в хлопчика були спричинені нещасливим випадком, чи биттям і тортурами.