Читать «Сніговик» онлайн - страница 34

Навіть крізь солідні поверхові перекриття вілли, успадкованої нею від батька, Ракель чула музику, що звучала в Олега в кімнаті. «Led Zeppelin», «The Who». От коли їй самій було дванадцять, серед її однолітків вважалося неприпустимим слухати таку стару музику: цю музику любили ще їхні батьки. Але Олег отримав платівки від Харрі і став відданим прихильником рок-ідолів сімдесятих.

Ракель згадала, як же схуднув Харрі. Просто висох. Зовсім як пам’ять про нього. Щось майже страхітливе ввижалося їй у тому, як пам’ять про людину, з якою вона була така близька, блякне та щезає. А може, це тому, що коли роман закінчується, усі його перипетії починають здаватися сном. А сон… Сон – не більше ніж породження нашої фантазії, його майже миттєво забуваєш. Ось, напевне, чому зустріч з Харрі так вразила Ракель. Обійняти, вдихнути його запах, почути його голос не з слухавки, а з його губ, таких м’яких при усій твердості його обличчя, на якому проступили нові зморшки… Зазирнути в його блакитні очі, які то блищать, то згасають, коли він говорить… Усе, як раніше.

Але водночас вона була рада, що вже перегорнула цю сторінку. Що не з цим чоловіком їй судилося розділити своє майбутнє, що він уже ніколи не зможе вторгнутися своїм божевільним життям до їхнього з Олегом існування.

Тепер у неї все добре. Набагато краще, ніж раніше. Вона поглянула на годинник. На відміну від Харрі, цей не запізнювався.

Матіас якось виник улітку, зовсім несподівано. На зборах керівництва місцевого самоврядування. Він навіть не жив у їхньому районі – його запросив приятель. Вони з Ракеллю сиділи поруч і мило протеревенили цілий вечір. Здебільшого про неї, якщо чесно. Він слухав уважно, з якимось лікарським інтересом. А за кілька днів зателефонував і запитав, чи не хоче вона піти з ним на виставку до центру Хені-Унстада, в Хьовікоддені. Сказав: і Олег, мовляв, теж нехай приходить, адже там є програма і для дітей. Погода була кепська, живопис так собі, а Олег – просто нестерпний. Але Матіасу вдалося підняти усім настрій жартами та в’їдливими зауваженнями про художників та їхні здібності. А потім він відвіз їх додому, вибачився за невдалу ідею та з посмішкою пообіцяв, що ніколи й нікуди їх з собою не тягатиме. Якщо, звісно, вони самі про це не попросять. Після чого Матіас на два тижні полетів до Ботсвани. І зателефонував їй, щойно повернувшись, того ж вечора. Попросив про зустріч знову.

Ракель почула звук машини, що газувала, аби заїхати на крутий підйом, який вів до будинку. У нього була старенька «хонда-акорд». Їй невідь-чому це подобалося. Він завжди паркувався біля гаража і ніколи всередині. І це їй теж подобалося. Подобалося, що в нього завжди з собою була зміна білизни та несесер – вони лежали в рюкзаку, який він обов’язково приносив з собою вранці; те, що він питав, коли вони знову зможуть побачитися, і все сприймав, як так і треба. Усе це тепер, звісно, може змінитися, але Ракель була до цього готова.