Читать «Сніговик» онлайн - страница 29

Людина, що стояла біля тотемного стовпа, дивилася саме в бік Рафто, наче точно знала, що той з’явиться з цього боку, а не з іншого.

Підходячи до стовпа, Рафто стис в кишені револьвер. Людина жестом зупинила його за два метри від себе. Дощ заливав очі, Герт зіщулився й потрусив головою. Цього не може бути.

– Здивований? – запитав голос, який йому тільки зараз вдалося пізнати.

Рафто не відповів. Мозок запрацював з новою силою.

– Ти думав, що знаєш мене, – продовжував голос. – А насправді це я тебе знаю. Ось чому мені було очевидно, що ти все захочеш зробити сам.

Рафто дивився на людину незмигно.

– Це гра, – сказав чоловік.

– Гра? – прохрипів Рафто.

– Ну так. Ти ж любиш усілякі ігри.

Рафто порухав у кишені рукою із затиснутим револьвером, щоб переконатися, що він не зачепиться за підкладку, коли доведеться ривком витягти його звідти.

– Чому саме я? – запитав він.

– Бо ти – кращий. Я граю тільки проти кращих.

– Ти псих, – прошепотів Рафто й одразу пошкодував про це.

– Ну, у цьому я не сумніваюся, – посміхнувся той. – Але ти теж псих, дорогенький. Ми усі – психи. Безвільні привиди, які ніяк не можуть знайти шлях до своєї обителі. Так було завжди. Ти знаєш, чому індіанці ставили ці штуки?

Чоловік постукав кісточкою вказівного пальця по дерев’яному стовпі, на якому були вирізьблені фігури. Вони сиділи навпочіпки, одна на одній, і дивилися на затоку немигними та невидющими чорними проваллями очниць.

– Щоб утримувати душі, – продовжував чоловік. – Щоб вони не розтікалися хто куди. Але тотемні стовпи гниють. І цей згниє, ось у чому річ. І тоді душам треба шукати собі новий прихисток. Може, маску. Або дзеркало. Або щойно народжену дитину.

Із Акваріума, із загону для пінгвінів, долинув різкий хрипкий пташиний крик.

– Розповіси, чому тобі довелося її вбити? – запитав Рафто пінгвінячим хриплим голосом.

– Шкода, що гру вже скінчено, Рафто. Було кумедно.

– А як тобі стало відомо, що я натрапив на твій слід?

Чоловік підняв руку, і Рафто автоматично зробив крок назад. На долоні в того щось висіло. Ланцюжок із великим каменем у формі сльози, зеленим, з чорними прожилками. Серце Рафто глухо загупало в ребра.

– Онні Хетланн, безперечно, слід було тримати язика за зубами. Але вона дозволила собі… як би то мовити… пробовкатися.

– Брешеш, – видихнув Рафто.

– Вона сказала, що ти заборонив щось повідомляти твоїм колегам. І ось тоді мені стало зрозуміло, що ти приймеш моє запрошення і прийдеш сюди сам. Бо ти подумав, що це буде новий прихисток для твоєї душі, нове перевтілення. Хіба ні?

Холодний дощ важкими краплями стікав по обличчю Рафто, наче піт. Він поклав палець на спусковий гачок револьвера і вимовив чітко й стримано:

– Ти вибрав кепське місце. Ти стоїш спиною до моря, а там унизу поліцейські машини вже перекрили усі в’їзди та виїзди звідси. Прослизнути не вдасться.

Чоловік втягнув у себе повітря:

– Відчуваєш запах, Герте?

– Який запах?

– Страху. В адреналіну досить виразний запах. Ну, та ти, напевне, все про це знаєш. Напевне пам’ятаєш: так само тхнуло від арештованих, коли ти їх бив. І від Лайли пахло так само. Особливо коли вона побачила, якими інструментами я збираюся скористатися. А від Онні пахло ще сильніше. Гадаю, тому, що ти розповів їй, як померла Лайла, і вона, ледь побачивши мене, зрозуміла, що чекає на неї саму. Досить збудливий запах, невже ти його не відчуваєш? У якійсь книжці я читав, що саме за цим запахом хижаки знаходять свою жертву. Тільки уяви: тремтяча жертва намагається сховатися, але розуміє, що запах власного страху вб’є її.