Читать «СМЕРТЬ МАЛОРОСА АБО НІЧ ПЕРЕД ТРІЙЦЕЮ (майже гоголівська повість з циклу "SPIRIT OF WILD UKRAINE" у відповідь на «творчість» олеся бузини)» онлайн - страница 58

І ще один невеличкий «ліричний відступ» на тему.

Ви знаєте, здається, я емпіричним шляхом дістався певного розуміння «загадочності вєлікой руськой душі», схильної то до раптових припливів неадекватної «вселенської» ніжності та любові, аж до невмотивованих приступів агресії та дикунських витівок на кшталт «гуляєм, как в послєдній раз!»

Все це свідчить, як кажуть психотерапевти, про нестійкість психосоматичної системи, або про захворювання, що зветься «рефлексивна самонавіюваність». Породжується вона постійним відчуттям страху смерті або покарання, непевності у майбутньому, відсутності структурованого мислення і найчастіше виявляється у підлітків, або у людей, що скоїли якийсь злочин і приховують його.

Зважаючи, що «російській душі» у її усталеному імперському варіанті років більше ніж триста, то відразу відкинемо варіант з підлітковим віком і зосередимося на механізмі замовчуванні скоєного злочину. Оцей страх смерті або покарання за вчинений злочин (злочини) і є тим основним мотивом великодержавної руської душі, який призводить до того, що як і саму країну, так і окремих її представників (адептів «вєлікой руськой душі») кидає з боку в бік. Адже увесь дух Імперії просякнутий або смертю, або очікуванням покарання за злочини. Адже з самого дитинства дітям імперії втовкмачують в голову, що прийде час, коли держава накаже тобі «Вмерти за Росію-матушку!»

Так а навіщо тоді нормально жити, щось робити, щось будувати, коли в один прекрасний момент у тебе то все відберуть і накажуть вмирати за державу? Навіщо цінувати якісь цивілізаційні блага — порядок, культуру, традиції, виховання, коли «єсть только міг, между прошлим і будущім — іменно он називається жизнь!»

Звідси і вся ця «нарваність» російських характерів, бажання, нищити, душити, захоплювати, уся ця зверхність, нахабний тон, вперте бажання силою нав'язувати свою правду, як єдино правильну цивілізаційно-культурну парадигму, одним словом, усе це великодержавне хамство і агресія — то лише намагання приховати свою внутрішню непевність, порожність і страх покарання за вчинені злочини.

І, якщо «малоросів» ще можна затягти до орбіти колективної відповідальності за гріхи імперії, то українців просто так за чуба не вхопиш.

Бо ми — сучасні українці — інші, У нас поки що нема великих гріхів і боргів в ментальному і духовному світі. Тому нам можна і треба вчитися починати жити з «чистого листа». Писати красиву історію красивої країни, а не плутатися у історичному лахмітті. Ми українці маємо вчитися жити «тут-і-тепер», жити щасливо, наповнено, яскраво!

І коли мене питають: «Чи готовий ти вмерти за Україну?», я кажу чесно: «На мою думку, минули часи, коли треба було вмирати за Україну. Настали часи, коли треба вчитися «жити за Україну». Просто впустити її в своє серце і жити собі та їй на щастя. И поки житимеш ти — житиме і вона!

Так що я хочу жити і ростити своїх дітей без почуття страху і брехні, не називаючи чорне — білим, а злодіїв і брехунів — владою «від Бога». Я хочу, щоб мої діти вільно пересувалися світом (спершу зі мною, а потім і самі), я хочу, щоб вони могли вільно говорити про те, з чим вони не згодні, вільно вчилися, росли, працювали — красиві, незалежні, європейські, освічені та культурні люди!