Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 56

— От за це спасибі, от спасибі. Столбівка справжня… Я думав — ви на глум… посміятися з сліпенького… Інші, буває, сміються…

Все обличчя сердешної жінки було залите слізьми. Вона хутко витерла їх і пішла вгору, де, наче падіння води за стіною, чути було лункі кроки й змішані голоси компанії, що випередила її.

На одному з поворотів молоді люди зупинились. Вони зійшли вже досить високо, і в вузьке вікно, разом з свіжішим повітрям, прохопилася більш чиста, хоч і розсіяна струминка світла. Під нею, на стіні, досить гладенькій у цьому місці, роїлись якісь написи. Це були здебільшого імена відвідувачів.

Обмінюючись веселими зауваженнями, молоді люди знаходили прізвища своїх знайомих.

— А ось і сентенція, — сказав студент і прочитав з деяким зусиллям: «Мнозі суть начинающії, кончающії же вмалі…» — Очевидно, говориться про оцей підйом, — додав він жартівливо.

— Розумій, як хочеш, — грубо відповів дзвонар, повертаючись до нього вухом, і його брови заходили швидко й тривожно. — Тут ще вірш є, трохи нижче. От би тобі прочитати…

— Де вірш? Нема ніякого вірша.

— Ти от знаєш, що нема, а я тобі кажу, що є. Від вас, зрячих, теж сокрито багато чого…

Він зійшов на два східці вниз і, понишпоривши рукою в темряві, де вже губилися останні слабкі відблиски денного променя, сказав:

— Ось тут. Хороший вірш, та без ліхтаря не прочитаєте…

Петро зійшов до нього і, провівши рукою по стіні, легко розшукав суворий афоризм, врізаний у стіну якоюсь, може понад століття вже тому померлою, людиною:

Пам'ятай смертний час, Пам'ятай трубний глас,

Пам'ятай з життям розлуку, Пам'ятай і вічну муку…

— Теж сентенція, — спробував пожартувати студент Ставрученко, але жарт якось не вийшов.

— Не подобається, — єхидно сказав дзвонар. — Звісно, ти ще чоловік молодий, а теж… хто знає. Смертний час приходить, яко тать в нощі…— Хороший вірш, — додав він знов, якось по-іншому… — «Пам'ятай смертний час, пам'ятай трубний глас…» Еге, що то воно там буде, — закінчив він знову досить злобно.

Ще кілька східців, і вони всі вийшли на першу площадку дзвіниці. Тут було вже досить високо, але отвір у стіні вів ще більш незручним проходом вище. З останньої площадки краєвид відкрився широкий і чарівний. Сонце схилилося на захід до обрію, по низині лягла довга тінь, на сході лежала важка хмара, далина губилась у вечірньому мареві, і тільки де-не-де скісні промені вихоплювали з синіх тіней то білу стіну мазаної хатки, то спалахнуле рубіном віконце, то живу іскорку на хресті далекої дзвіниці.

Усі принишкли. Високий вітер, чистий і вільний від випарів землі, линув у просвіти, ворушачи мотуззя, і, заходячи в самі дзвони, викликав іноді протяжний від— голос. Вони тихо гули глибоким металевим гудінням, за яким вухо ловило щось іще, наче далеку нерозбірну музику чи глибокі зітхання міді. Від усієї картини, що стелилася внизу, віяло тихим спокоєм і глибоким миром.

Але тиша, що запала серед невеличкого товариства, мала ще й іншу причину. З якогось спільного пориву, що випливав, певно, з відчуття висоти й своєї безпорадності, обидва сліпі підійшли до кутів просвітів і поставали, спершись на них обома руками, повернувши обличчя назустріч тихому вечірньому вітру.