Читать «Скоропад» онлайн - страница 7

Будився день. Пов'яли зорі І тонули в Господнім морі. Одна зірниця ще цвіла. Хмарки лежали в небі синім, Як білі вівці в полонині, А на полях сиділа мла. Дрімали трави, спали квіти. Аж ось надбіг досвітній вітер: «Вставайте! Мийтеся як слід!» Листки на деревах зраділи. «Невже? Невжеж?! — зашелестіли І задивилися на схід. А там, на сході, небо зблідло, Розсвітлене повітря зрідло, (А в ньому блискають мечі). Ще мить — пів обрію палає, Немов горять степи безкраї, Вогонь на хмари несучи. Настала тиша молитовна, Захоплення й пошани повна. Нарешті шепіт: — «Сонце йде!». Воно ж велично і помалу, По сходах вічности ступало, Зійшло на землю, стало, жде. Пан півень, заспівайло хору, Відчув наказ, що йшов знадвору, І на хористів розкричавсь. Тоді на замку й коло нього. На славу чуда золотого Всеранішній концерт почавсь: Спершу лише шпаки і коси І горобці кирпатоносі, Немов жіночі голоси. За ними всякі кудкудаки, Тертери. ґлюґи, ґеґи, кваки, Немов би тенори й баси. «Хвала тобі, достойне сонце! Світило дня, небес віконце. Хвала тобі, хвала, хвала!» Коли ж притихли співи гарні, З хліва, зі стайні і з вівчарні Оркестра трубна загула. Телята блеялн як флейти, Мичали вівці як клярнети, Бугай, як гелікон рикав, Вальторнями іржали коні. Корова грала на пузоні, А пес, як бубон, такт давав. Пресвітле сонце усміхалось, Щораз то вище підіймалось, Позолотило темний став, Зробило храм з млина старого… Та я не бачив більш нічого, Бо знов до подушки припав. Розплющую нарешті око, Дивлюся — сонце вже високо, Година восьма… Боже мій! Таж князь встає о восьмій зрання І п'є з духовником снідання!.. Я з ліжка вискочив мерщій. Швиденько вбрався, хутко вмився І до їдальні йти пустився, Аж тут і джура мій навстріть: — «Я власне біг, щоб вас будити. Казали князь на чай просити. Вони вас ждуть з отцем. Спішіть!» — «Добридень вам!» — «Добридень друже! Як спалось? Як повітря служить?» — «Спасибі, добре!» І те-де. Звичайні ранні привітання, Без них снідання — не снідання, Без них їда у рот не йде. Чи справді, чи мені здавалось, Що князь, при запиті, як спалось, Так ніби зморщив був чоло. А й пан-отець теж оком глипав, Чи дійсно сон мій добре випав І чи нічого не було. Та я рішив, про дива ночі Спитать князя в чотири очі, А не при пан-отцю — у шість. Хоч певно про страшного духа Шептали в замку всі до вуха. Коли з кімнати вирвав гість. Ніхто з них не спитався прямо, А я собі мовчав так само, То й домислам поклали край. Ми ще хвилину гомоніли, Молитву змовили, засіли І стали пити ранній чай. А що в пивниці й цього року Значний був брак вина і соку, Тож на столі з'явився ром. Ми до відома це прийнявши, Чайку до рому домішавши, Скріпили ум, просяклий сном. Розмови йшли про різні речі: Про наші мрії молодечі, Про те, як мчить за роком рік, Про світлотіні парубоцтва, Коли ж торкнувся я жіноцтва, То князь умить скрутив убік: — «Сьогодні дав нам Бог погоду Ходімо трохи до городу, Дихнем повітрям запашним!» Тут пан-отець додав дві слові: — «Ви дихайте собі здорові. На жаль я ні!» — і зник як дим. Князь усміхнувся: — «Йде неділя Нам — відпочинок і дозвілля, Для нього праця настає. Здається проповідь готовить, Тому хвилину кожну ловить. У всіх духовників так є. Як від австрійського монарха Я їздив раз до патріярха У Царгород, то ждав три дні, Бо патріярх писав завзято Велику проповідь на свято І не давав листа мені. На передмісті Царгороду Я пережив тоді пригоду Таку, що й досі чую дрож. Зайшов я в турка до гарему… Та залишім ту прикру тему, А йдім тепер у царство рож!» І ми пішли. В городі квітів, Мов збіглися з кількох повітів. Дивлюсь — між квіттям будяки! — «Чому городник твій, як бачу, Дає паношитись будяччю? Воно ж заглушує квітки!» А князь на те: — «В людей так само: Чи зайдеш в ліп'янку, чи в замок, Усюди трапиться будяк. Крім цього, друже, в нашім роді Віддавна будяки в городі, А почалось воно ось як: Одного разу хан буджацький Наскочив на загін козацький І вирубав його ущент. Один мій предок врятувався, Бо хитро в будяки сховався. І звідси цей наш сантимент!» Таку пригоду розповівши, Стежками білими провівши, На лавку посадив мене І споглядав на мене збоку, Як я красками бавив око І пив повітря запашне. І він і я мовчали вперто, Нарешті князь: — «Скажіть одверто, Чи добре спали ви цю ніч?» — «Не дуже, але не жалію, Бо чув і бачив чудасію, Що буде дивом для сторіч». — «Скажіть, будь ласка, що за диво?! Спитався князь мене квапливо. — «Прийшов російський генерал». — «Ах генерал… Приходив, значить! Коли нарешті він пробачить.» — «А в серце вбитий мав кинджал». Здригнувся князь: — «У серце вбитий!.. І як той вид несамовитий Ви видержали, не втекли?! Там неодин вже клався спати, Та кожний з них тікав з кімнати, Куди їх ноги понесли.» — «Я не тікав, сидів відважно І слухав слів його уважно, Цікава розповідь була. (Це я брехав, та хто не бреше, Коли відвагу в серці креше, Як небезпека вже пройшла?!) Оповідав, як люто бився, Коли і де він відзначився, Які медалі мав за це… (Князь низько голову понурив, То торгав вус, то брови хмурив, То тер долонею лице). Згадав, як скромно до Одеси Прийшли з тобою Уесеси, Яке ти враження робив… (Князь замахав спершу руками. Та перестав, застиг на камінь І твердо в землю очі вбив). Як заварилась потім каша І як його дружина Маша Ножем позбавила життя»… (Князь, ніби вжалений, підскочив І процідив: — «Чого він хоче? Яке придумав каяття?!») — «Казав, що стихли потім плітки. Бо дійсність потвердили свідки, Що ти не винен ні за гріш»… (В князя обличчя прояснилось: — «Мені не марилось, не снилось! Коли б я знав був це раніш!») — «А на кінець тобі він радив Продовжувать рід Скоропадів. Не всі ж жінки такі, як та!..» (Князь знову замахав руками: — «Я раз на все порвав з жінками: Хай буде навіть золота!») — «Не треба, князю, золотої! А вірної, в житті меткої. Гуде ж про них історія. От — жінка нашого Романа, Чи рогатинська Роксоляна, Тереса, чи Вікторія!» Князь вус погладив, потім каже: — «Ніхто їх вірности не змаже. Це все було в часах старих! Та ви про наші дайте доказ, Що серце в жінки не на показ, А зміню погляд свій на них». — «Немало, князю, їх і нині, Не так вгорі, як удолині, Та їх достойні імена Ніхто ніколи не запише І для потомків не залишить, Хоч варта цього неодна. От, комарнянська деканівна, Постава, рухи — як царівна, Інтелігентна, знає світ, Побожна, мила, роботяща, На всю околицю найкраща. А в тобі любиться від літ. Хоч мала женихів багато, Хоч намовляли мама й тато, І впала неодна сльоза, Два питомці, суддя, професор, Директор, лікар і посесор — Усі дістали гарбуза.» — «Ну, добре, — каже князь — кохає, Сватів за двері випихає, Все через мене. Так, чи ні?! Чому ж то жаден мій знайомий, Якому факт цей був відомий, Про нього не сказав мені?» — …Бо ти, мій князю, тут замкнувся, Від нас усіх мов відсахнувся, Зробив зі свого замку скит. Хто ж мав відвагу йти до тебе Без спеціяльної потреби? Не приймеш — буде сміх і встид. Коли мені сказати вільно — Занадто все береш розбільно. Причиною: яга якась! Ти ж сам казав і світ не криє, Що між людьми теж будяки є»… — «І будячихи» — вставив князь. Поглянув я на Скоропада, З обличчя зникла вже досада І очі втратили всю твердь. До жартів навіть став охочий. То ж думаю, він рід жіночий Ненавидить, та не на смерть. — «Це правда, князю, будячиха Не раз накоїть більше лиха І глибше вколе, як будяк. Та все ж таки на нашім полі, Крім будячих, квіток доволі, І можна вибрати під смак. От саме деканівна Оля, Троянда з галицького поля». Князь перебив: — «Ви, бачу, знов! А я тверджу, що лиш на Сході. Де рівноправність ще не в моді, Цвіте і вірність і любов. Чарчаф на личку, темний одяг, (Так там на вулицю виходять), Без коків-льоків і прикрас, Без декольтасів і підкасів, Без кокетливих вихилясів, Як це на Заході і в нас». — «Комарно теж на схід від замку. А панна — хоч оправ у рамку, Красою два повіти б'є, З одіння — скромна елеґантка, І зовсім не еманципантка». А князь на те: — «О! Щось в тім є!» І стих. Дивлюсь я на того Жіноцтва ворога страшного, А він замріявсь як юнак. Очима по трояндах блудить, От-от зідхнуть широкі груди. Вкінці до мене каже так: — «Коли вже хвалите так дуже, Тоді евентуальне, друже, Беріть увесь на себе труд. Як тільки завтра буде гарно, Поїдемо оба в Комарно Побачити те чудо чуд. Прошу вас цього не забути, Що все дискретно мусить бути, Щоб не дізнавсь ніхто про це. Бо зараз піде світом фама, Почнуть шептати тато, мама, А навіть ваше «золотце». — «Прекрасно, князю: все, що зможу, А решту здам на волю Божу І на нехибний осуд твій. Не вийде добре — ти не тратиш, Хіба мене обвинуватиш, Що я є райбіда-крутій». — «Обвинувачувать не буду, Ні не потягну вас до суду. На смак брат братові не брат! Радіти будем чи жаліти, Лишім тепер жінки і квіти, А перейдімо до звірят. Питали ви мене про знаті, Що то в моїй стоять кімнаті. Цей гуску має, той свиню, При третьому є лоб волячий, А при четвертому конячий. епер це все вам поясню. Та мусимо піти з городу У стайню, хлів і загороду, А я приглянуся при тім. Чи коні, свині і корови Веселі, чисті і здорові. І там вам дещо розповім». — «Прекрасно, князю. Дуже радо Огляну я табун і стадо І вислухаю доклад твій. Та вибачай, що на хвилину Самого тут тебе покину І побіжу у свій покій». — «Такі екскурсії звичайні Я ждатиму на вас при стайні. Туди ви з хати просто йдіть». І я побіг, що в мене духу І на бігу кричав: — «Андруху! Мій джуро! Йди сюди в цю мить!». Засапаний пригнався джура: — «Я не Андрух зовусь, а Юра!» — «Ох, вибач, хлопче. Йди сюди. Заходь зі мною до кімнати, Я буду там листа писати, А ти тихісінько сиди!». Якмога швидко написавши, Листа Юркові в руки давши, Кажу йому: — «Важний це лист! Ти мусиш, хоч це неприємно, Із замку вийти потаємно. Чи є охота в тебе й хист?» — «О, вийти з замку — жадна штука, Як ляже ніч, як прийде скука, То ми тікаємо в село, На досвітки, на вечерниці, А там дівчата, молодиці… Не раз, не два таке було». — «Гаразд. Іди шляхом на Рудки. За лісом, зараз коло будки Зустрінешся з одним їздцем. «Чи пан Острога?» — запитайся. Як так — віддай листа й вертайся. Іди ж, як можеш, то й бігцем! А про розмову поміж нами Тримай ти лизня за зубами. Не смій нікому розказать. Коли все виконаєш добре, За серце вірне і хоробре Дістанеш срібних гривень п'ять!». У джури з радости і з дива Заграла усмішка щаслива, Бо срібних гривень п'ять — то скарб! «Біжу, лечу!» — шептав утішно І за хвилину зник поспішно, Із муру скочивши на шкарп. Ну, думаю, чей дійде з Богом. А сам, мов нібито нічого, Спокійно вийшов перед дім. Князь там стояв, де умовлявся, По господарстві роздивлявся, Я підійшов. — «Ви вже? Ходім!» Ввійшли ми в стайню. Різні коні: Булані, чорні і червоні, Стояли рівно в двох рядах. Князь їх по імені всіх кликав, По шиях гладив, гриви смикав, Плескав відважно по задах. Вкінці при огері спинився, Що в клітці замкнений крутився. — «Ну, як вам жеребець оцей? Коли на нього тільки гляну, Встає із сизого туману Богдан Хмельницький, Тугай Бей. Чому!? Коли козацька сила З татарською Львів обступила, То Тугай Бей одного дня В дарунку від самого хана Привів для нашого Богдана Джянета — чудо, не коня. Носив він гетьмана, як вихор, Та не дрімало враже лихо, Як раз спинився при валах, Що боронили вступ до Львова, (Там, де тепер іде «Куркова»!) Коня з мушкету зранив лях. — «Тепер — озвався князь — покиньмо Недавні дії, а полиньмо В порослі мохами часи. Ходім!» Ми рушили з будинку І вже почули за хвилину Всім нам приємні голоси. Ішли там різні розговори, Одні повільні, другі скорі, Раз голос грубий, раз тонкий. Хто їх удень, чи серед ночі Почує, тому перед очі Стають ковбаси і шинки. Усі ті голоси прегарні Плили з великої свинарні, Що вибігала поза хлів (Він — ренесанс, вона — барокко!) Туди мене князь бистрим кроком Доріжкою сторіч повів. При вході муж якийсь крутився. Як до свинарні князь зблизився, Він урядово підійшов І звіт зложив про свинські справи, Тоді аж князь його представив: — «Драглюк, начальний свинохов!» Відтак пішли ми оглядати Оті безрогі експонати, Що павільйон тут мали свій. Я, хоч не спец і не господар, То все ж ця визначна порода Викликувала подив мій. А особливо після того, Як князь почав з кінця самого Історію безрог своїх. Хтось може в це і не повірить, Коли заточно правду мірить, Та замовчати був би гріх. — «Всі знаємо те дивне чудо, Що сталось між юдейським людом, Як з немічного юнака Юрба чортів, хоч і нерадо, Вселилася у свинське стадо І — далі, в воду сторчака. Лишилося паця-сирітка, Що не попало в кігті дітька, Бо в той момент кудись пішло, Нікого з рідних не знайшовши, Боялося крутитись довше І поплелося у село. Дивився я на ті створіння І мав легеньке підозріння, Що князь мисливців конкурент. Та зараз наче стало встидно, Коли говорить так, то видно, На все те має документ! На цім оглядини скінчились І ми до хати йти пустились, Аж тут на землю голуб сів. Хто зна, чи не з голубки тої, Що на Ковчег літала Ноїв?! Та запитатись я не вспів. Бо ось до нас підбіг дворецький, Старий, та з рухів молодецький, На «струнко» став, чи на «позір» І зголосив: — «Якісь незнанці, Бандити, гості, чи повстанці Минули вже рудецький бір. А їде їх сюди чимало, Бо аж вороння закружляло І курява стоїть як вал. Наказуй князю, що зробити, Чи вже на сполох затрубіти І відчинити арсенал?» Князь випрямивсь, насупив брови, Прищулив очі і промовив: — «Трубіти сполох! Всі на мурі Набити цвяхами гармату, На браму запустити крату, А не пролізе навіть щур! Хай кухар вмить смоли нагріє, Нема смоли, то хоч олії, Нема олії, то води. Ворожу лаву припустити, Окропом спереду облити, А псів пустити на зади! Стрільцям роздати всі мушкети, Для нас великі дві люнети, Для мене ріг, шолом і лук. Загальна тактика така є: Відважно прати, чим хто має, Робити, чим хто може, гук!» Таку інструкцію діставши, Військову честь князю віддавши, Дворецький підтюпцем побіг. А хоч тяжке було хлопище, То за хвилину, дві найвище Вже грав його воєнний ріг. На знак той із усіх усюдів Збігалися службові люди: І пастухи і птахарі І конюхи і княжі джури, Жадні пригод і авантури, Вкінці дружинники старі. Люд біг з сокирами, з ціпами, Із соховилами, з дрючками, А дехто люшню взяв на рать, Якийсь «самсон» з'явився з дишлем І викрикнув: — «До пекла вишлем, Хто схоче замок здобувать!» — «Дворецький! Відтрубіти сполох! Це не Григоріїв, не Волох, Не геній тачанок Махно. А славні лицарі «Остроги» В мої навідались пороги, В моє заглянули вікно! Коня! «Ахметка»! В цю хвилину! А гостеві його конину! Один із джурів їде теж. На розтвір брама! Хлопців лава, Нехай кричить при в'їзді «Слава», А прапор — на найвищу з веж!» На вістку цю, Отець Ігнатій, Хоч як на фронті був зайнятий, Прибіг із радісним лицем: — «Острога!» Хлопці! Боже Милий! Летіть, гоніть, біжіть щосили І всіх в полон беріть живцем!» Князеві привели «Ахметка», Притюпала й моя хабетка, Ми сіли й рушили в цю мить. І вже позаду замку брами, І вже лиш простір перед нами, І вже лиш вітер нам шумить… Лелека, як служив при війську, Мав сотню там кавалерійську, То й знав кіннотний ритуал. Тепер, як тільки догадався, Хто це від замку наближався, Пустив коня в парадний чвал. Під'їхав, став, прийняв поставу, Підніс угору руку праву, А ліву до грудей приклав. В князя вдивився оком бистрим І голосом твердим, врочистим: — «Рука і серце!» — проказав. Те саме ми з князем зробили, — «Рука і серце» — повторили. (Це був лицарський наш привіт Ще від Розвадова старого). А брат Лелека після того Князеві склав детальний звіт: — «Пресвітлий Комтуре Закону! Із України й з закордону, Із міст із сіл, з долин і з гір Зібрались лицарі «Остроги», Уперше після перемоги, Відбути свій лицарський Збір. А що припадком поміж нами Знайшлися теж лицарські дами, То ми спинилися отут, Бо в тебе, як голосить фама, Для всіх жінок заперта брама, От ми ні в двері, ані в кут. Пресвітлий Комтуре, не сердься, Та лицарі не мали серця Шукати десь для них кутка. Це не ґорґони, не медузи, А лагідні стрілецькі музи: Малярства, пісні і танка»… Князь звіт прийняв, не ворухнувся, Лиш раз під вусом усміхнувся, Коли довідавсь про жінок. Хвилину ще з думками бився, Вкінці либонь на щось рішився, Бо підступив конем на крок. — «Радію, друже, невимовно І вас вітаю поголовно, Мій дім — ваш дім. А щодо дам, Журитися нема потреби, Усіх запрошую до себе І честь належну їм віддам. Давай же руку, любий друже. Стужився я за вами дуже, То й обійняти всіх вас рад. Тепер ти їдь по товариство, Скажи, нехай рушають бистро, А ми вертаємось назад!» По цім коневі дав острогу, Кінь вискочив якраз на ногу І вихром комтура поніс. А я шепнув ще до Лелеки, Що вже немає небезпеки, Бо згинув антидамський біс… На замку, як в горшку кипіло, Дворецький добре взявсь за діло І кожному роботу дав. Ці підмітають, ті виносять, Тамті траву довкола косять, Щоб терем краще виглядав; Усе те князь, мов переочив, Заїхавши, з коня зіскочив І в хату поспішив мерщій. Там, заки джури ще наспіли, Гукнув, аж шиби задзвеніли: «Стрілецьку шапку й однострій!» І я побіг сяк-так прибратись, Помитись трохи, причесатись, Стрясти представника тягар. Хай інші вже проводять діло! Та лихо Юру підсадило — Прийшов по срібний гонорар. Я навіть дати вже мав намір, Та враз почув знадвору гамір І «Слава» радісне, грімке. Кажу: «Ти, Юро май довір'я!» І швидко з хати на подвір'я! А там побачив я таке: Крізь челюсть замкової брами Вози в'їжджають за возами І уставляються рядком. Отець Ігнат як сонце сяє Й, забувши, що в руках тримає, Благословить усіх гачком. Лицарство і лицарські дами, І капелюхами й руками Отцеві віддають поклін. А князь при вході до палати Стоїть, гостей щоб привітати І завести в затишшя стін. Він — у стрілецькім однострою, В такім, як був колись у бою, На бакир шапка, тільки вус Пішов у низ і став буйніший, І обвід тіла обширніший, А так — класичний Усусус. Дивився я і любувався, Як в'їзд на замок відбувався, Радів, що все пішло як слід. Благословив нічного духа, Князя, що слів моїх послухав І джуру, що заніс мій звіт. Тим часом гості пил струсили Й до Скоропада підступили. Він усміхавсь привітно всім. Жіноцтво цілував у ручку, Чи мала перстень, чи обручку, І повторяв: «Гість в дім — Бог в дім!» З мужчинами пішло все гладко. Ці підступали за порядком І кожний праву підіймав, А ліву руку клав на груди, На знак, що вірний був і буде. — «Рука і серце» — заявляв. Отець Ігнат вітав сердечно І всіх поклепував поплечно. — «Здоров був. друже. Стільки літ!». — «Егеж, так-так! Багато років». — «А час, як та вода з лотоків Пливе від нас на другий світ». Ви бачили порожній вулій?! Стоїть собі сліпий, нечулий. На шапці мох, кругом бурян, Та ось дав пасічник до нього В погідний день роя нового І вулій грає, як орган. Так грав і терем Скоропадів, Як князь гостей туди впровадив І ті повсюди розбрелись. Лицарські голоси гуділи, Жіночі перлами дзвеніли І срібним потічком лились. Князь, пильно гостями зайнятий, Ходив з кімнати до кімнати І приступав то тут, то там. Усюди, де почав розмову, Мав для мужчин цікаве слово, А гладкий комплімент для дам. В однім гурті ішла повчальна Дискусія орієнтальна: Про персів, турків, про Коран. Хтось там сказав: — «Іслям цікавий, Та для жіноцтва не ласкавий, В подружжі муж — всевладний пан!» Зачувши цю останню фразу, Господар підступив, та зразу Ще голосу не забирав, А тільки інших пильно слухав. Нарешті вусами порухав, Підніс брову і так сказав: — «Коли іде про дива Сходу, Я розкажу одну пригоду, Що в Царгороді мав я раз, Як від австрійського монарха Возив листа до патріярха І мусів ждати довший час На відповідь. От, пригадав я, Що в Відні, як студіював я І загощав до амбасад, То подружив тоді, як з братом, З одним турецьким дипломатом, Людиною старих засад. Він говорив: — «Усе і всюди Ви, європейці, дивні люди, До ваших я не звик понять. У вас гареми висмівають, За полігамію карають. На «поліамію» ж летять», Недовго він пробув у Відні. Його думки занадто «східні» Були Франц-Йосипу не в смак. То й вийшла з цього авантурка — І вітер звіяв мого турка, Ніхто не знав, коли і як… Блукаючи по Істамбулі, Згадав я ті часи минулі, А що адресу друга мав, Узяв підвізника й поїхав. Яка ж була взаємна втіха, Як щиро він мене приймав! Хоч алькоголю ні краплини Не домішав він до гостини, А тільки каву і сорбет, Та настрій був у нас прекрасний, Безжурний, щирий, теплий, ясний, І жарту блиск і думки лет. Ми довго-довго говорили, Смачне нарґіле покурили, Вкінці збирався я вже йти. Тоді мій турок: — «Хочу брате, За честь для мене і для хати Тобі дарунок піднести. Ось лук грізного Тамерляна, А ось пантофля Солімана, Чи може хрестоносця меч! До вибору усе те маєш. Скажи, чого собі бажаєш? Не відмовляйся й не переч!» Тоді якась нечиста сила Мене до жарту спокусила: — «Ми, українці, не берем Ніяких подарунків з хати. Тож замість чимсь обдарувати, Введи мене у свій гарем!» (Паням зробилось трохи встидно, Тож князь добавив: — «Очевидно, Я подивитися хотів!») Мій турок довго вуса смикав, А потім євнуха покликав І щось там з ним пошепотів. Евнух підніс із дива брови, Та ніже слова не промовив, Вклонився й виплив за поріг. Кажу до турка: — «Нащо цього!?» — «Пошанувати гостя мого! Ти зажадав, не дати — гріх!» Не помогли ніякі просьби. Я бачив, що мені прийшлось би На віки з другом розійтись. Тож дав за виграну. Пропало. Заліз нехотячи в кабалу, Не вилізти, хоч як крутись. За п'ять хвилин євнух вернувся, У три погибелі зігнувся, Дав знак, ми рушили за ним. Ввійшли до першої кімнати: Стоїть туркеня серед хати І сяє зором чарівним. Мій турок підступив до феї: — «Скидай чарчаф» — сказав до неї. Очима блиснула: — «А він?!» — «Він буде тут. Скидай!» — «Не скину. Я лиш твоя. Скоріше згину!» І поклонилась до колін. — «Лиши!» — кажу до нього стиха. Та словом тим ще більше лиха Я викликав. — «Ні! Я сказав! Скидай чарчаф!» — «Не маю сили. Я лиш твоя, мій пане милий»… І похилилась, як лоза. — «Не видержу такої кари!» І враз, мов блискавка з-за хмари, В її руках кинджал мигнув. Евнух прискочив, та спізнився, Кинджал у груди феї вбився, Уста і очі їй замкнув. Ми кинулися рятувати, Та як при мені роздягати? — «Я йду по лікаря» — кажу. І користаючи з нагоди, За капелюх і вже на сходи, І вже надвір і вже біжу. Знайшов я лікаря. Був близько. Старий, засалений турчисько, Так ніби кухар, чи різник. Він підтюпцем побіг зі мною, Та перед брамою самою Я попрощав його і зник. Добився з трудом до готелю, Та ані думав про постелю, Сидів, курив і гриз уста. А як заглянув день у хату, Я рушив до патріярхату І врешті там діждавсь листа. Відсунувши цю перешкоду, Я виїхав із Царгороду Експресом, званим «Оріент», Та всю дорогу перед мною Стояв примарою страшною Отой кривавий інцидент»… Князь низько голову понурив І торгав вус, і брови хмурив — У гущу споминів заліз. Мовчав. А всім, що й не дивниця, Покрились сірим смутком лиця. Скотилось навіть кілька сліз. Враз голову підніс і знову Забрав посеред тиші слово: — «Промучився я довгий час І нарікав, що доля клята Ввела мене до дипломата, І що він дав такий наказ. Не знаю, скільки днів минуло, Приходить вістка з Істамбулу, Писав австрійський аташе, Що славна гаремова перла Від рани в грудях не померла, А покалічилась лише. Що турок перлу цю за вірність І за прив'язання безмірність, Зробив найпершою з жінок. Вона ж, хоч біль і клопіт мала, Становище собі придбала І слави золотий вінок. Ну, думаю, хвалити Бога! І враз минулася тривога, Що жарт мій жінці смерть приніс. Нехай живе собі щасливо Турецьке архивірне диво І хай не знає горя-сліз. Таку я мав колись пригоду На передмісті Царгороду І вірно вам її навів. Скажіть, чи німка, італійка, Еспанка, полька, чи англійка, Чи навіть»… — і не доповів. — «Кінчайте, князю! Українка!» — «А славного Зависного жінка!?» — «Не ті обставини й часи!» — «На щастя в нас нема чарчафів! Ні мусульманських параграфів!» (Те все жіночі голоси). Мужчини, знічені, мовчали, Немов води у рот набрали. Нерішеність?! Незручність?! Страх?! Один отець з кутка покою Махнув зневажливо рукою, Мовляв, жіноцтво «пух і прах». А Скоропад, спустивши очі, Приймав всі вигуки жіночі, Як дах стрімкий приймає град. Вкінці вклонивсь паням загально І так сказав: — «Евентуально, Те «навіть» можу взять назад». Хто жінці змісця не перечить, Той відворот собі безпечить І здержує потопу слів. Здається, що і в Скоропада Була на тямці та засада, Коли жінкам так відповів. Вони затихли, розгубились, Хвилину ще з думками бились, Бо не було вже більше з ким. А потім перейшли на моду, Театр, околицю, погоду, І спір розвіявся, як дим. Нараз, горлянки мов ведмежі, Так дзвони заревли на вежі, Аж гомін мурами потряс. Годину другу зично били І всім на замку повістили, Що надійшов обіду час. Розкрились двері. На порозі, В достойній, випрямленій позі, Немов би ликнув з плота кіл, Старий трапезник появився, Князеві в пояс поклонився, І мовив: — «Подано на стіл!». Господар станув напереді, Свій усміх замочивши в меді, Рукою вколо закосив І всіх нас зібраних в вітальні, До недалекої їдальні Коротким словом запросив. Обід — це визначна подія, Чи в міщуха, чи в гречкосія, В багатого, чи в бідака. Він ділить день на половину, Збирає при столі родину, Від дідуся до юнака. І на обіді в Скоропада Збиралась замкова громада, Від урядовця до слуги. Всі, хоч поводились солідно, Та розмовляли там свобідно Про речі важні й без ваги. Сьогодні не було громади, Бо не дала б їдальня ради, І ради не дали б столи. Лицарство і лицарські дами, То поодинці, то двійками В їдальну залю перейшли. На першім місці сів господар (Така була на замку мода), По правім боці — пан-отець. По лівому — Стрілкеня бувша, За ними братія прибувша, А я зайняв стола кінець. Всі випили і закусили, Щоб до борщу набрати сили, А набирали раз-ураз. Одні «відродженці» в спокою Задовільнялися водою, (Таких було немало в нас'). Ішли промови і привіти, І жарти сипались як квіти, І сміх шумів як водопад. А те, що в нас буває рідко, Тут виявилось дуже чітко, Що кожен кожному був рад. Скінчивсь обід. Шановні гості Розправили нарешті кості І подалися хто куди: Одні пішли спочити трохи, Одні із панотцем на прохід, Одні над став і — до води. Історики і агрономи, Не взявши на увагу втоми, З князем потьопали в стайні, Поглянути на всі ті дива, Які раніш судьба щаслива Дала побачити мені. Зже сонце на горбах сиділо. Як знов на замку зашуміло. Зійшлися зі своїх стежок — І ті, що з пан-отцем ходили, І ті, що понад став бродили, І ті з стаєнь, і ті з ліжок. Тепер вигідно посідали І враження розповідали, Що, де, хто бачив, як було. Усюди трапились пригоди, Та крім страху нікому шкоди Воно, дав Бог, не принесло. Отець, хоч провідник, згубився, «Відродженець» в воді топився. На агронома всів індик, В одній кімнаті серед тиші З-під ліжка вилізли дві миші, Аж їх нагнав жіночий крик. По балачках один історик, Що повернув з князем з обори, Дав півгодинний реферат Про Манлія і Кожем'яку, Про Тутай Бея забияку, Хто гірший: Ірод чи Пилат. Ці всі особи незвичайні Прийшли йому на думку в стайні В хліві, в свинарні, в гуснику. — «Той жеребець, буян, ті свині, Ті гуси — все це Україні Придбає славу гомінку!» Так закінчив історик слово. По цім піднявся гамір знову. Ті. що в оборі не були, Тепер наперлись оглядати Ці історичні експонати. І вже вставали, вже ішли. Князь усміхнувся: «Не доречі Було б іти туди під вечір, Усі вже сплять таь, як один. Зате я маю іншу раду: Ми зробим завтра дефіляду Всіх визначних моїх тварин!» На тому справа закінчилась. Громада на гуртки розбилась. Хто, де хотів, то там пристав. Хтось сів до віста, преферанса, Стрілкеня клала пасіянса, А я з отцем у шахи грав. Усі співали при гітарі Про славу, смерть, про очі карі… (Вояцьких це пісень мотив). І вже всім серце в грудях нило, Та в дверях появивсь Кормило І про вечерю сповістив. Сонливо за столом сиділи, Хоч попивали, мало їли, Ніхто не рвався до промов. Їзда, обід, велика склянка, Оглядини і прогулянка У жилах сповільнила кров. Хоч по вечері гості знову На співи, карти і розмову До заль гостинних перейшли, Та ні дискусії, ні жарти, Ні спів, гітара, ані карти Ентузіястів не знайшли. Лиш ті, що не пішли на прохід І по обіді спали трохи, Робили зразу шум і рух. Та як куранти північ били, То стали слабнути їх сили І став зівати ярий дух. Ще на гітарі пару тонів, Ще кілька усміхів, поклонів — І гостей з заль мов замело. Дрімота вилізла з куточка, А тиха ніч, як добра квочка, Сховала замок під крило.