Читать «Скоропад» онлайн - страница 10

Танок бабуні, плач панянки І наглий дощ у ранні ранки Ніколи довго не трива». Не раз, не два в житті довів я, Що видумала це прислів'я Якась розумна голова. Хоч дощ на замок лляв від рання, Хоч хмарами небесна баня Покрилася від краю в край, Хоч все довкола в мряці кисло, Та швидко сонечко заблисло, Всміхнувся став, піднявся гай. Давно вже день ходив по світі, Вже мав полуднє на примітті, Як гості вилізли з ліжок. Наприхапці допили каву, І поспішили на відправу Що починалась за часок. Вже п'ять разів отець Ігнатій, Лінивством лицарів пройнятий, Дячка на звіди посилав: Чи встали гості, чи приходять, Чи не занадто шлункам годять. (— «Не буду до полудня ждав!») Та знов зробився тихий, милий, Як гості церкву наповнили. (— «Порядні люди, хоть сплюхи. Ех! Я їх потім побатожу!») Тимчасом став на Службу Божу І помоливсь за їх гріхи. Хоч галичани не співочі, Однак до співу все охочі, Збереться трьох — складають хор. Тут лицарів було багато, То й вийшло небуденне свято, Гула каплиця, як собор. Були б ті співи доскональші, Коли б не досить часті фальші, Та де їх, браття, в нас нема?! Вони в політиці, в мистецтві, В історії, в судах, в купецтві. Це й заперечувать дарма. По Євангелію і «Слава» Перервана була відправа, Отцева проповідь прийшла. Про злочин п'янства і лінивства — Причину тіло-й духовбивства І двері до кімнати зла. Про неживу без діл молитву, Падку за втіхами гонитву. Грозив смолою і вогнем. А закінчив те все словами: — «Радію, друзі, разом з вами Сьогоднішним великим днем». Усі були направду раді, Що так отець притяв громаді, Що виказав тяжкий їх гріх. І поклялися при нагоді, Ні келішка до уст — та й годі. Хіба, що князь припросить їх. Тож не були відповідальні, Коли вернулись до їдальні І князь просив на «пеклогрім», Запіканку, коньяк і чисту, Наливку для жінок цукристу… Було тих родів шість, чи сім. Говорять так: не штука пити, Як є чим добре закусити І мудро хтось переплете. Столи вгиналися від снідів, Що стали б і за п'ять обідів. Кормило постаравсь про те. Були ті закуски, що вчора, А опріч них громадка спора Всіляких заграничних штук: Гомари, табуни сардинок І найславніша з лакоминок — Кав'яр, старого Дона внук. Все товариство, пам'ятало, Як їх отець, куди попало, Сьогодні за лінивство бив. Тож кожний з них набрав охоти Прикластись щиро до роботи І справді, що хто міг — робив. Одні звивались коло бару, Одні підлізли до кав'яру, Одні засілись на пстругів, Одні складали на тарілку, Одні вбивали все на вилку, Немов на списа ворогів. Нараз до залі вбіг дворецький, Старий, та з рухів молодецький, Людина гостра і службіст: — «Напроти замку, на полянці Спинилися якісь незнанці І кажуть подавати міст. Один з них перс, араб, чи турок Нап'явсь, мов на рушниці курок. Викрикує, що він твій друг. Наказуй, князю, що робити, Чи відігнати, чи впустити На замок нехриста і слуг?» Князь у задумі зморщив брови І по хвилині так промовив: — «Мій друг?! Під замком крик здіймав!? Хто може бути цей добродій? Багато я колись на Сході І друзів і знайомих мав… Невже ж мій турок з амбасади? Коли це так, то буду радий. Коли ж не він, то… Ні! Пожди! А скільки їх?» — «На возі буда, Та, як міркую, троє люда!» — «Пускай! А друга приведи!» Князь був цікавий, що за люди, А всі чекали, що то буде. Кімнату тиша залягла. Посеред тишини такої Розкрилися навстіж подвої І в середину увійшла Дивотна пара: пан і пані. Пан у хламиді і в турбані, (Сяв над чолом рубін, як жар), А пані в чорнім, мов черниця, До того ще в заслоні лиця, Лііш очі — зорі з-поза хмар. Мужчина до князя зближився, На східній спосіб поклонився, «Салем Алейкум!» — мовив він. Князь був обізнаний з звичаєм І відповів: — «Алейкум Салем! З яких вас Бог веде сторін?» — «Із Персії, країни казки, Мене призвали обов'язки У чарівний Рутеностан. Ти хочеш, знати, князю хто я? Та ж нас колись лучила зброя. Я — Абдулаг Свідерко Хан!» — «Свідерко!» — крикнув князь без тями. Мандрівче вічний! Ти, що з нами. Як Усусус, блукав колись. Хто нашу радість нині пійме! Ходи, ходи в мої обійми!»… І друзі щиро обнялись І тричі щиро цілувались. Коли ж уже налюбувались Собою, князь тоді до всіх Промовив слово: — «Припускаю, Що всі Свідерка добре знають. Його не знати був би гріх. Від чотиринадцятого року В Стрільцях додержував нам кроку, На Маківці ім'я придбав, А. вільну від боїв хвилину Присвячував на медицину І щиро хлопців лікував. Був у російському полоні. Десь там на Волзі, чи на Доні, З неволі потім хитро втік, Без огляду на небезпеку У Персію зайшов далеку І перебув там більш як рік. Живуть у перських горах курди. Народ, що любить галабурди, Свідерко з ними дружбу сплів. А бачачи їх хист, відвагу, Велику з них зібрав ватагу І нападав на москалів. За ці воєннії заслуги Султан турецький Гамід другий Підніс його у ханський стан. Два цісарі дали медалі, Щоб тільки воював так далі І розбивав ворожий плян. А плян був Персію забрати І турків знищити, зім'яти У двофронтовій боротьбі. Відтак румунів і болгарів, А як удасться, то й мадярів. Нічого пляник був собі. Та друг мій тому перешкодив, Що викликало всюди подив, А в ворогів пекельку злість. Про міжнародний цей гармідер І про бої, які звів Свідер, Як схоче — сам нам розповість. Як Україна лиш воскресла, Він, так сказать, наліг на весла І швидко в рідний край прибув. Тут до останку, разом з нами, Відважно бився з ворогами І виграш з нами тут здобув. По скінченні війни за волю Він знову звихрився по полю І в Персію вернувсь назад. А нині, через доли й гори Приїхав на лицарські збори, З чого з нас кожний дуже рад»… Тут князь нарешті спам'ятався, Що гостем лиш одним займався, А другий певно встид ковтав. — «О,  Пані! Вибачте старому, Що знехтував засади дому І вас як слід не привітав. Та з любим другом зустріч мила Мою увагу полонила, А ваш… не знаю як назвать — Забувся теж. Тому провину Ви поділіть на половину, Щоб легше нам було ковтать!» — «Пресвітлий князю, ти не винен, Я познайомить був повинен» — Сказав Свідерко. — «Так тепер Дозволь представити: Зулейка, А доня мого друга, Шейка, Що тому кілька літ помер. Він, маючи дітей безліку, Одно віддав мені в опіку, Зулейку саме. Ось вона Наперлась їхати зі мною, Бо якже з нянькою старою Залишиться сама одна. Тут, як і всюди, по закону Вона носитиме заслону, (За клопіт, князю, вибачай!), Також не їстиме свинини, І алькоголю ні краплини Не питиме, лиш каву й чай!» Князь дамі поклонивсь доземно: —..Мені і нам усім приємно, Що не минули наших брам. Задержуйте свої закони, Ніхто вам їх не заборонить, Ні дивуватись буде вам. А вас. пані, прохаю гречно, Займіться гостею сердечнщо, Хай добре чується у нас.» Свідерко тут ускочив знову: — «Зулейка знає нашу мову, Не буде труднощів для вас.» Жінки Зулейку обступили, Звіталися, поговорили І до своїх взяли кімнат — На пшінки, пудри і люстерка. А друзі облягли Свідерка І кожний з ним вітавсь як брат. Отець Ігнат стояв набоці І пильно Хана мав на оці Тож, як скінчився поздоров, Набрав свинини дві тарілки, В два келішки налив горілки І з тим до гостя підійшов. — «Вітай нам милий брате-друже! Ти певно зголоднів десь дуже, Ось випий чарку й закуси. М'яка, як масло, наша шинка, Бо доброї породи свинка. А може — кусень ковбаси?!» Свідерко усміхнувсь: — «Ніколи Я не тужив за алькоголем, За шинкою не гинув теж». Тут пан-отець почув, що блідне, Що серце затремтіло бідне. — «Невже ж — шептав — невже ж! Невже ж?!» А Свідер глянув на тарілку І шинки взяв кусок на вилку, Покушав: — «Добра шинка ця!» Відтак підняв і чарку вгору: — «За вас усіх! За успіх Збору! П'ю в руки нашого отця!» Хоч сонце в вікна не світило, Нікому лиць не золотило, Отець, мов місяць, заяснів. Чому — вгадать було не трудно: Свідерко Абдулаг прилюдно Горілку пив і шинку їв. Це значить — не змінив він віри, Хоч і було покус без міри, Хоч серед персів добре чувсь!.. І пан-отець бадьорим кроком, З великим усміхом і оком Назад у свій куток вернувсь. І товариство теж раділо, Що Свідер далі наш всеціло. Отцеві ж зірка золота Світилася, що персіянка, Християнина вихованка. Не буде ворогом Христа. Тепер з приємністю дивився, Як Хан до ковбаси пришився І чарку випить знав коли. А й решта лицарів «Остроги» Доказували скільки змоги, Що на іслям не перейшли. Старинний шляхтич де Новіна, Нащадок славного коліна На крісло вискочив як кіт І так сказав: — «Шановні браття! Чи тільки всього в вас завзяття, Щоб їсти й пити?! Згине рід, Як жити будемо без руху, Як нам забракне в грудях духу І салом запливе наш зір! Шановний князю, дай нам змогу Ступить на правильну дорогу, Влаштуй, будь ласка, нам турнір. Одні на конях, другі пішки, А все на серйо, не на смішки. Мечі і списи і шаблі Напевно знайдуться у тебе, То й позичать нема потреби, По хуторах, чи на селі. Свідерко буде Салядином, Ти Ричардом із серцем львиним, А замок твій — Єрусалим. Твої всі чоловічі гості, Хай будуть маври й хрестоносці, Одні з тобою, другі з ним. Ех, пригадаємо минуле, Яке ми трохи призабули, Заграє трубка бойова, Заграє кров у наших жилах, Що дуже біг свій сповільнила, І буде діло, не слова!» Отець Ігнат на те так мовив: — «Чи мало ще своєї крови Ви пролили в тяжких боях?! Чи маєте отут для жарту Пролити й ту незайву кварту?! Це був би друзі гріх і жах. Коли ти хочеш, мій Новіно, Розбити лікоть чи коліно, Знайди противника собі І турніруйте хоч до ранку, Ми ж приглядатись будем з ґанку Твоїй завзятій боротьбі! А зрештою — господар дому, Най рішить, чи буде по-твому, Чи по-моєму. Я скінчив!» Князь лиш під вусом усміхнувся І до Новіни обернувся: — «Ти нам тут ролі призначив!.. Були такі і в наших родах, Що з Ричардом ішли в походах, На жаль порожній наш архів Про русичів, як хрестоносців. Зате він повний запорожців: Самійлів, Бульбів і Сірків. Твій плян, Новіно, першорядний, Для мене милий і принадний, (Тут пан-отепь легенько зблід), Та виконать його сьогодні Без підготови — ми не годні, Бо він не вдасться нам як слід. І зброю треба підшукати, Одну-дві проби влаштувати. Ти сам казав, що це не жарт. Щоб кожний знав, де стати в строю, Щоб кожний виказав у бою І тіла міць і духа гарт. Сьогодні, друже, на розраду Зроблю тваринну дефіляду, Як я це вчора обіцяв. Всі постаємо коло хати, А я вам буду поясняти Їх родовід і хто придбав». Отець до виходу метнувся, Та князь просив, щоб він вернувся: — «Дозвольте, отче, я вже сам Полагоджу усе тим разом. Пішлю дворецького з наказом І дам запрошення паням!» Не проминуло й чверть години, А вже всі ждали на тварини, Наліво збоку станув князь. Дворецький, вождь із кости й крови, Дав рогом знак, що все готове І дефіляда почалась. Гуски найперші йшли в поході, Красуні в гусячому роді, За ними крокував гусак. То зашипів, як та гадюка, То гуску у крило постукав І так давав до маршу знак. Ішли помало, гордо, пишно І ґеґали ввесь час невтишне, Так ніби заявляли всім: «Як предки Рим оборонили, То так і нам ще стане сили Оборонити княжий дім». Три свинки тьопали за ними, Спокійно з мінами смішними. Їх вів на шнурі сам Драглюк. Нараз, не знати, — хліба кусень, А може хрущ, а може гусінь!.. Зробився хрунькіт, квик і гук. Прискочили до себе з фуком, Хоч як Драглюк мирив їх буком, Не помагало, бож вони, Хоч історичні, але свині, А кожний знає не від нині, Які безроги ласуни. Вслід за свиньми буян котився. Як до Новіни наблизився. Підкинув лоб і заревів. Немов хотів йому сказати: «Я трохи старший шляхтич, брате, Бо з Володимира часів!» Всі вдарили бикові «браво», Хтось навіть обізвавсь ласкаво: — «Він хоч і бик, та не дурний!» Новіна тим не ображався, І чемно з «Туром» привітався: — «Живи бадьорий і грізний!» Буян спокійно і спроквола Обходив вже травник довкола. А перед фронтом, на кінець, Виконував складні лянсади, Корона цілої паради — «Ахметко» — архижеребець. Роздуті ніздря, світлі очі, Раз як у біса, раз дівочі. Пружистнй і гнучкий, як гад, Дутою шия лебедина, А танцював, як балерина, То вбік, то наперед, то взад. Господар всім при експонатах, Чи то при птахах, чи звірятах Казав те саме, що й мені: Про їх походження шляхетне, Що в них цікаве і прикметне… Були і помилки дрібні. Та хто з нас помилок не робить, Коли чи лучить щось, чи дробить?! Робив їх теж і Скоропад. Ніхто йому не дивувався, Один Проноза підсміхався, Бо з помилок чужих був рад. Князь саме згадував Богдана, Що під Замостям від султана Дістав арабського коня, Як наш Новіна з гурту брикнув І голосно за «Туром» крикнув: — «Ех, шпагу! То була б борня!» Бик лобом рушив раз і другий, Шнур вирвався із рук обслуги І звір пустився на травник. Новіна зочив небезпеку І шмиг, як білка, на смереку. Лишивсь надолі тільки крик. Всі гості, мов би на команду, Здобули приступом веранду І двері в хаті облягли. Ану ж ніхто не перешкодить І бик вдереться аж на сходи. То й пхались бідні, як могли. Отцеві в рясі скок не вдався, Тому за сходами сховався І тільки заглядав з кутка. А князь, що був за всіми ззаду, Став при стовпі на балюстраду І ждав відважно на бика. «Тур» до веранди докотився, Понюхав камінь, зупинився І ратицями землю дер, Мовляв: «Сьогодні я сердитий, Сидіть собі, хто добре скритий, А хто підійде, той умер!» — «Бинь-бинь! Відважний, гордий звіре! Ніхто тобі не вирве шкіри, Як вирвав предкові колись Наш легендарний Кожем'яка, Тобі ж лишилася відзнака. Ти успокійсь і віддались!» Бик, хоч і лютий і завзятий, Не міг уваги не звертати На Скоропадові слова. Він присмирнів, успокоївся, Дав злапати себе й поплівся За пастухами до хліва. Новіна, птиця осторожна, Ще з дерева гукнув: — «Чи можна?!» — «Безпечно!» — відгукнув отець. Тоді він зсунувся вдолину, Зробив наново гостру міну І крикнув: — «Шпагу і — в танець!» «Новіно, досить! — князь промовив — Ти, конче, бачу, хочеш крови. З віком жажда ця промине. І я колись у Сараґоссі З биками воював. Ще й досі Там певно згадують мене!» Так закінчилась дефіляда Тварин на замку Скоропада. Ніхто на ній не потерпів. Було приємно і сердечно І страшно трохи й небезпечно. Загальний вислід: півнапів. Князь гордий був, аж в вуса дмухав, Що впертий бик його послухав, Отець, що клопіт перебув Найнижче із усіх — за муром, Новіна, що дрочився з «Туром», Хоч Другий раз вже «Тур» не чув. Всі три ввійшли на залю бистро І там застали товариство Вже успокоєне на вид. Князеві всі ґратулювали, Отця за хитрість вихваляли, Новіну ж бештали за встид. Новіна тим не переймався, Ще й легковажно підсміхався: — «А все таки відбувсь турнір. Усім вам трохи зрідли лиця І страх пройняв, що й не дивниця, Бо то не лицар гнавсь, а звір!» Крик був би розгорівся знову, Та Скоропад забрав тут слово: — «Не встид тікати від бика. Коли він землю рогом поре. Тікають і тореадори, Як не допише їм рука! Та годі! Збір ось недалеко. Тим часом, друже мій, Лелеко, Чи сам, чи з хором — заспівай! А може ні. Свідерку Хане, Ти поведи нас у незнане І розповідж про перський край!» Всі Хана почали прохати, Щоб був так добрий розказати, Як він з неволі утікав, Які мав труднощі, пригоди, Які стрічав тоді нагоди І як у Персію попав. Свідерко довго боронився, Вкінці до просьби прихилився: — «Гаразд. Вернусь до давніх літ І розкажу про усміх долі, Як я з російської неволі Тікав степами в вільний світ. Попавши у полон в Карпатах. Мене, по різних тарапатах, Над Волгу в табір завезли. Околиця рівнинна, гола, Бараки, площа, пліт довкола… Сиди і пальцями мели. Цілісінький там рік просидів, Зі скуки мало не занидів. Тікати! Щоб там не було! Куди? У Персію, природно! Хоч буде страшно і голодно, Та страх від скуки менше зло. Придбав старий, вигідний одяг, Такий, як там «робочі» ходять, І легкий, щоб не дуже прів, Купив торбину непогану, Приладив з кварту «пемікану» І трохи стертих сухарів. Із тим усім одної ночі, Як табір весь заплющив очі Й куняли десь вартівники, Я переліз за огорожу, Щасливо обминув сторожу І рушив швидко до ріки. Була ніч тиха, тепла, темна, А Волга чорна, мов підземна. Я розібрався, все зв'язав І ті свої скупенькі речі, Закинувши собі на плечі, Пустився через Волгу вплав. Спершу вода мене зв'ялила, Здавалося мені, не сила Змогти одну з найбільших рік. Та мрія повної свободи Переборола перешкоди І я діставсь на другий бік. Розповідати вам не буду, Які страхи і скільки труду Прийшлось мені перемогти. Та все ж степами і пісками Вдалось, то ночами, то днями До Урал-річки добрести. Кажу: «до річки», це не річка, Що трохи більша від потічка, А як Дністер чи Буг — ріка. Пливе пустинею, широка, Пласкобережна, сіроока, Зрадлива, хоч і не рвучка. На берег я зайшов під вечір, І знов зв'язав у клунок речі, І знов, як через Волгу, плив. Не знаю, вир це був, чи хвиля, Чи неувага, чи знесилля, Бо враз бурун мене залив. Як я з рікою борикався, То певно мотузок урвався І в воду канув весь мій крам… Хоч осяг був і молодецький, Та став я, як святий турецький, Чи як прародич наш Адам. І як іти, і що тут їсти, І що на запит відповісти, Коли спитають, хто я є?! Нам говорили, що казахи Бояться кари бідолахи, Збігця там кожний видає. Та все одно, що буде — буде, Вже не вернусь назад до буди, Хіба затягнуть там мене! А може десь знайду людину, Що дасть і хліба й одежину, Не зрадить і не прожене. Здоровий я, славити Бога, То й не страшна мені дорога, Вночі чи вдень, а буду йти! Хоч спарять плечі денні спеки І хоч які світи далекі, Таки доб'юся до мети. А та мета, то перське царство, (Продажність трохи і капарство, Не так, як діється тепер!) І рушив я, голодний, нагий, Ще добре, що не чув я спраги, Бо мало від води не вмер. Ішов так ніч, одну і другу, Вкладав у ноги всю натугу, Удень ховався десь і спав. Як не було трави, чи ями, То обімлілими руками В піску маленький діл копав. Обходив хуторі здалека, Бо там чаїлась небезпека, Ану ж це патріот-москаль! Траплялися вівчарські шатра, Манила димом тиха ватра, Та я минав і йшов у даль. Спитаєте, що їв? Нічого! Бо не було й кваску дурного. Жував хіба гірку траву. Шукав дарма яєць пташиних, Шукав мишей в пісках пустинних І засідався на сову. На третій день почув, що гину. Спалило сонце приском спину. У голові гуло, мов рій. Нараз… Гарячка, чи омана, Чи степова фатаморгана!? Каспійське море! Боже мій!! Я очі протирав зболілі: Невже ж це мряки обважнілі? А може ранішній туман? Та ні! Відбилось сонце в ньому!.. Умить забув смертельну втому І біль від нагорілих ран. І я побіг, поліз, почовгав. Яка ж була дорога довга, Яка важка, хоч ніби стіл. Бо голод гнув мене вдолину, Бо промені кусали спину, Як сотня розшалілих бджіл. Було ще може з двісті кроків, Вода вже грала як з потоків І хвиля блискала вертка… Дійти! Дійти! Залізти в воду, Почути в тілі прохолоду, З найти хоч рачка, слимака!.. Дійшов! Засохлими устами Припав до плеса і без тями Солону воду пив і пив. Це неймовірно виглядає, Та хто смертельну спрагу знає, Повірить в те, що я зробив. А потім в море вліз по пахи, Коли дивлюсь. — дві черепахи З води манджають на пісок! Ех, як би то до них підлізти, Зловити, створити й з'їсти, Хоч половинку, хоч кусок! Закрався, і одну небогу Дігнав, зловив за задну ногу І, хай мені це Бог простить, Я вирвав бідній ногу з тіла. І хоч нога ще вся тремтіла, Почав глодати м'ясо вмить. А черепаха не дрімала, На трьох ногах до моря — драла! І вже у воду, вже пливе. Бо черепахи витривалі, Хоч виглядають, мов прив'ялі. То й може та ще десь живе. Заспокоївши трохи голод, Подумав я: тепер у холод, Бодай у химородь, у тінь. Поспати хоч одну годину, А може хоч у сні відлину Від острахів і від терпінь. Та де тут взяти тінь!? Пустиня, Вода, над ними баня синя І сонце, як недобрий бог. Прийшлося знову діл копати. І викопав і ліг поспати І спав без снів і без тривог. Прокинувся. Надворі темно, Ще більше тихо, більш таємно І більше пусто, як за дня. Заснули меви швидкокрилі, З атихли неспокійні хвилі І їхня з берегом сварня. Та тиша тишею — йти треба! Не злине Персія із неба, Ні не приїде шах сюди. Я рушив попри море скоро, Бо як би так наскочив ворог, То тільки шусть — і до води. Минала ніч. Іти вже годі. Край неба на далекім сході Чимраз то більше попелів. Дивлюсь — переді мною хата, Мала, похила, пелехата, А збоку клуня, може хлів! Підкрався ближче, заглядаю: Лиш дві корови ремиґають. Нема людей, не видно пса… Отак зашитися в солому, Проспати і жару і втому, А там — що рішать небеса. Заліз у хлів і бачу — стеля. Прекрасна скритка і постеля! Туди крізь отвір я шмигнув. На стелі шувару чи сіна Було місцями по коліна, Я положився і заснув. Нараз… Не знаю, як це сталось: Щось підо мною обірвалось І я на землю впав як сніп. Та заки ще розплющив очі, Вже крик пронизливий жіночий Мене обпарив, мов окріп. Залопотіли босі ноги, У дверях знову крик тривоги — І жінка вибігла з хліва. Тікати! Та куди тікати?! Вже певно хтось женеться з хати, Бо чути вигуки й слова. Як на команду стало тихо. І раптом, мов нагальний вихор, Крізь двері увігнавсь казах. Страшний, присадкуватий, грубий, Як вовк до мене шкірив зуби, А соховила мав в руках. Не встид сказати ще й тепер це, Мені від ляку мліло серце І очі прислоняв туман. Я витягнув до нього руки І крикнув голосом розпуки: — «Я аліман! Я аліман!» Таємна того слова сила Казаха цвяхом пригвоздила. — «Ті аліман?! — мене спитав. — «Да, аліман! Вода в Уралі Костюм хап-хап, та я йшов далі, А здесь бах-бах, на землю впав.» Казах мовчав, глядів з-під лоба, Десь думав: що це за особа. А врешті зм'як і усміхнувсь. І похитавши головою: — Хап-хап? Січас!» — махнув рукою І вмить з хліва надвір метнувсь. Я відідхнув на повні груди: Колоти видно вже не буде! Та, чи не донесуть вони?.. За мить казах з'явився знову І, не спинившись на розмову, Подав сорочку і штани. Ох, як я дякував казаху! Натяг штани, убрав «рубаху», Аж легше стало на душі. Як дасть мені старий це в дарі, Не млітиму у сонця жарі І не поріжуть комиші. — «Хап-хап харош!!» — казав добряга, І в тих словах така повага Була, що я здушив свій сміх. — «Хаді!» — узяв мене за руку І, як дитину на науку, Повів у хату до своїх. Своїх була у хаті — жмінька: Невістка, син, дочка і жінка (Про це я опісля дізнавсь). Просили на рогожу сісти, Дали три роди риби їсти, Я їв і сам себе питавсь: Чи справді страх мій недоречний, Чи справді я у них безпечний, Чи справді звідси попливу? Чому те плем'я, алімани, У них і цінене і знане? Хіба тому, що б'ють Москву! Як з'їв я, почалась розмова. Старий знав три-чотири слова, Син по-московськи дещо вмів. Тож більш на миги показав я. Як утікав, як бідував я. Куди дістатись би хотів! — «До Персії!? Це за світами. Не зайдеш босими ногами. Пожди, подумаєм день-два. А там, як Аллах дасть, то може Щось трапиться тобі пригоже. Сьогодні сонна голова! Тимчасом спати. У комірку! Харош поспиш. Та не на гірку, Бо там бах-бах!» І я пішов. І в тій комірці спав, як камінь, Як той борсук зимою в ямі. Під вечір аж себе знайшов. Пробув я в них не два, а три дні. Забув усі страхи і злидні І добре чувся в рибака. Дістав старенькі черевики, Хоч добрі ще, та завеликі, Дістав кашкет, хоч без дашка. Казах рибалкою був зроду, Любив і знав не степ, а воду, І син уже рибалив сам. То й виїздили все на море, Хіба, що хвилі, наче гори, Грозили смертю смільчакам. Одного дня старий вернувся, Моргнув до мене, усміхнувся: — «Харош, харош! Готово все. Сьогодні вітер від Уралу, Тож і поїдемо помалу, Саме вітрило понесе!» Я з'їв вечерю, й за годину Вже попрощав його родину І в човен сів. Далека путь Стелилася мені під ноги. На небі місяць срібнорогий А вдолі хвилі світло п'ють. Плили ми цілу ніч аж мило, Все вітер напинав вітрило І ніс на південь наш байдак. Уже на світ благословилось, Нараз якесь судно з'явилось І хтось дав свистом тричі знак. Казах мій відсвистався тричі. Я знав, що гасла таємничі Присвячені були мені. Зійшлися судна. Два-три слова І справа вся була готова, Я в другім опинивсь човні. Так їхав я і дні і ночі. Знайшлись рибалки все охочі Везти мене п'ять, десять миль. Із рук до рук передавали, Хіба, що бурі лютували І човен хоронивсь від хвиль. Тоді сидів я десь у хатці І мав лише одно на гадці, Щоб якнайшвидше в море знов. Бо раз — у хаті я завада, А два — на суші легка зрада, Ану ж би хтось до них зайшов! Донині я не знаю певно, Чому казахи ті так ревно Мене старались рятувать. Любов? Ненависть? Дисципліна? А може «море по коліна»?! Це ж днів і миль не три, не п'ять! Два місяці уже минало, Як я намучившись немало, Вночі під Персію прибув. Здавалося — от-от і воля, Та сильно скріплена контроля Не дозволяла на плавбу. Я попрощав судно й залогу І пішки впорався в дорогу, (Було, казали, десять миль). Терен, де далі, став гористий, Трудний і більше каменистий, Що вимагав тяжких зусиль. Та що зусилля всі! Дурниця! Ще кілька миль і вже границя. Щоб лиш її як перейти! Волочиться ж божок припадку, Нашле сторожу, зломить кладку І не допустить до мети. І справді! Раз ішла сторожа, Та я сховався. Ласка Божа, Що їх побачив, що не спав. Зате, ще по російськім боці Зломилась кладка на потоці І я, як довгий, в воду впав. Не є приємно в ніч холодну Робити прогулянку водну, То й мокрий виліз я, мов хлющ. І йшов так цілу ніч до ранку, Аж десь на самому світанку Скрутив убік і ліг за кущ. Хоч їв ще трохи риби вчора, Хоч рухався вночі по горах, Та зголоднів і перемерз. Не знаю навіть, де зайшов я, Таблиць ніяких не знайшов я, Коли дивлюсь — на стежці перс! Чи справді перс?! Так! Перська шапка І однострій… А може лапка? А може ворог вбрався так?! Пожду. Побачу, що з ним буде… А радість розпирає груди І хочеться давати знак… Не знати, що той перс зробив би?! Чи завернув, чи може вбив би, Чи просто — видав москалям!?.. Ану ж між ними є умова… А я по-перськи ані слова… Ні, покищо знаку не дам! Вояк довкола подивився І помаленьку віддалився, А я зідхнув і відідхнув. Посидів за кущем з годину, І врешті вийшов на стежину, Звідкіль граничник надтягнув. Село!.. Стоять рудаві стіни, Немов якісь старі руїни. Не наше — «писанка-село», Корона степу, нив окраса, Що, згідно з висловом Тараса, Зеленим гаєм поросло. Стою, дивлюсь. Не легка справа Вгадати тут, чия держава, Чи шаха персів, чи царя? Аж бачу — жовнір під горою У не-російськім однострою. Тепер пізнати вже, чия! О Персіє! Світи далекі Пройшов крізь труди й небезпеки, Щоб волею дихнути тут. Дозволь мені все зле забути, Стрілецький однострій вдягнути, І стерти з рук знаки від пут! Хвилина, дві — і я рішився. Зайшов в село і зголосився В граничнім уряді. Вони ж Десь часто мали з тим до діла, Бо швидко процедура діла Скінчилася без дивовиж. Спитали як, куди і звідки, Питав і командант і свідки, (Один з них по московськи вмів). А я, щоб підозріння вбити І щоб зізнання підкріпити, Додав німецьких кілька слів. На тім скінчилася пригода. Про решту вам сказав господар, Хоч дуже-дуже прибільшив, Бо вихвалив старого друга, Так ніби це моя заслуга, Що ворог плян свій залишив. А заслужилося багато, І кожний воював завзято, І кожний курдів там водив. Між ними Букш Бей друг наш давній, На жаль, сьогодні неприявний, Бо десь у тундрі заблудив. Спасибі вам за терпеливість. Я ручу словом за правдивість, Розповідав так, як було.» Тут Свідер вколо поклонився, На знак, що звіт його скінчився. Та враз на залі загуло: — «Кажи! Кажи! Ми хочем далі!» — «Показуй другий бік медалі!» — «Як ти дістався в Курдистан?!» — «Які там коні?» — це Лелека. — «Чи від дівчат є небезпека? — Це Буц, стрілецький донжуан. — «Дозвольте, друзі! — крикнув Свідер — Даремно робите гармідер. Даремний був би навіть спір. Чим іншим час собі скоротим. Продовження лишім напотім, Скажімо — на наступний Збір!» — «Ні! Ні! Ми хочемо сьогодні!» — Лунали голоси народні. — «Свідерку. Друже. Продовжай!» Та Свідер тільки усміхався, А як і словом обізвався, Казав коротко: — «Ні, і край!» Тут Скоропад моргнув бровою. — «Лишіть ви Свідра у спокою, Бо він вам послуху не дасть. Не домагайтеся нагально. Хай буде так, евентуальне: На другім Зборі — друга часть!» Хтось там почіхався за вухом, Хтось трохи ще перечив глухо, Вкінці затихли голоси. Усі неначе посумніли, А що вже дещо зголодніли, Взялись до чарки й ковбаси. Відома річ, що ці дві страви Вигладжують усякі справи. Вернувся добрий настрій знов. Та враз Лелека: — «За хвилинку Почуєм радісну новинку. Спиніть на мить потік розмов!» «Остроги» Канцлер, брат Добриня, Пергамен жовтий з торби вийняв, Вп'ялив у нього гострий зір І всім оповістив святочно: — «Сьогодні, о четвертій, точно, Відбудеться Великий Збір!» Хоч кожний знав, що Збір цей буде, Всім радісно дихнули груди І світло блиснуло в очах. Ось Канцлер знов їх запровадив В Пісочну, Веринь і Розвадів… Бурхливі дні… Юнацький шлях… Пройшов обід і пообіддя. Підпер з нас кожний підборіддя І у минуле вислав зір. Нарешті жданний час прилинув: Четверту вибило годину. Великий Збір! Великий Збір!.. Окличник «Л. 3. О.» Ревуха, Що як гукав — боліли вуха, Узяв у ліву руку щит, Залізний, на краях пригнутий, Стрілецькими майстрами кутий, Що мав, немов би серця вид. Довкола мав краски Закону. Це краску чорну і червону. Червона: радість, ярий дух, Готовість жертви і відвага. А чорна: сталість, ум, повага І слово сильне, як обух. Такий то щит грізний і красний Узяв Окличник громогласний, Світлицю обійшов кругом І стукнув щитом до підлоги: — «Лицарство Залізної Остроги! Ввійди у свій хором!!» І двічі так гукав Ревуха, І двічі не було ні духа, Світлиця лиш пуста гула. Аж як утретє зазив крикнув, То хтось за двері легко смикнув І клямка голос подала. Розкрилися навстіж подвої І серед тишини глухої В світлицю плавко увійшов Лелека, Обрядник «Остроги». Кійком застукав до підлоги І дзвінко сповістив: «Готов!» На гасло те лицарські джури Ввійшли рівненько, як по шнурі І поставали коло стін. За ними лицарі шановні, Достоїнства й поваги повні, В киреях чорних, до колін. З них кожна мала герб Закону: Острогу вишиту, червону На лівій стороні грудей, Де джерело живої крови Для існування і любови І для чеснот і для ідей. Як лицарів пройшла громада, То рушила Велика Рада: Окличник, Обрядник, Скарбник, Господар, Писар і Підчаший І Канцлер — рангою найстарший, Стиліст, оратор і правник. За Радою достойним кроком, Не глипнувши набік і оком, Два Комтури Малі ішли. В киреях по кістки, розкритих І багряницею обшитих, В руках інсиґнії несли. Один ніс меч, важкий, двобокий, Три лікті довгий, пів широкий, А другий кований шолом. Що перше: честь і бойовничість, Що друге: спокій, таємничість І обережність перед злом. Минули лицарів громаду, Минули теж Велику Раду І стали на місцях своїх. Шолом і меч на стіл поклали І в двері зір свій спрямували, Ждучи найпершого з усіх. А перший той — сльоза-людина, На стоп'ять відсотків мужчина І бойовик і дипломат, Оспіваний в піснях стрілецьких, Відомий з чинів молодецьких — Великий Комтур Скоропад. Ввійшов. Кирея теж розкрита, Червоним атласом підшита, В руках тисова булава. На ній острога — гін до чину. Над нею вуса йшли вдолину, А вгору підійшла брова. Ввійшов. Поглянув доокола… Бадьорі очі, ясні чола, Спинився віддих, шепіт стих. Великий Комтур рушив далі, Минув старшин на краю залі І став між Комтурів Малих. Лелека знов кийком постукав І струнко стати всіх спонукав. Застигли і лице і зір… Тоді махнув над головою Великий Комтур булавою І мовив: — «Відкриваю Збір!» І враз аж вікна задзвеніли, А далі стрясся замок цілий Від підземелля до даху. Це все лицарство, скільки змоги, Гукнуло грімко гимн «Остроги»: «Не сміє бути в нас страху». Як пісня лиш прогомоніла, То приступили всі до діла, Брат Писар за папери сів. І почались звичайні збори, Де хтось читає, хтось говорить, А хтось притакує без слів. Була одна мала різниця: Все швидко йшло. Що й не дивниця, Бо крісел в залі не було, Крім секретарського одного. Тому, а може мимо того Від різних квестій аж гуло. Спершу ішли поточні справи: Проекти зміни, чи направи, (Бо інші стали вже часи). А потім вже пішла повчальна Дискусія «національна», Палка й на різні голоси. В дискусії підніс Новіна, Що фрази: «Ненька-Україна» І «Краще Завтра» — трафарет. А хто їх уживає стало — На день, на два — до криміналу, Чи то політик, чи поет. Нікандер, муж глибоковчений, Казав, що теж «великий геній» Не має сенсу, тільки гук. Бо раз, хтось геній, то великий, А ті всі славословні крики — Одна із примітивних штук. І про правопис говорили, Щоб мовознавці наші милі Хаосові поклали край. Між іншим, мусить бути зміна: Коли вживаємо «Вкраїна», То можна «Вгорщина» й «Врагвай». Ішла балачка про культуру: Малярство і літературу, Про музику, театр і спів. Що книжка вже іде сотнями, Що образ купить хтось часами, Вкінці згадали й про творців. Що всі їх дуже поважають, По смерті свята їм справляють, Не раз до ранньої зорі. А промовляють там народні Улюбленці, також голодні: Поети, вчені, малярі. Прийшов до слова лицар Витик, Не так знавець, як гострий критик, Що був відомий з різних схизм. — «Старе — нудне, а то й мізерне. Я признаю лише модерне. А передовсім — футуризм. Чи можна мертвопетлювання, Бензинодимнії дерзання Замкнуть в поезію свою?! А футурист замкнув вітражем, Опсихоложеним пейзажем: Сте-клю-влю-плю-скую-ую! Коли про музику в нас мова, То найгарніша чвертьтонова. Це музика прийдешніх днів. Ті багатющі дисонанси Витворюють такі нюанси, Що сам Бетговен би здурнів!» Ех, піднялася веремія. Римпола викрикав, аж піяв: «Абсурд і спекуляція!» Римар казився: — «Декаденти! Заборонить експерименти!» А більшість Збору: — «Рація!» Добриня вирішив цю справу, Всім на добро, собі на славу: — «В нас, милі браття, воля є. І кожний може так писати, Компонувати, малювати, Як відчуває, чи вдає!» Новіна, серед передишки, Спитав: — «Якої, браття, книжки Найбільше треба нам від літ?» Одні казали — про природу, А другі — про життя народу, А треті — про заморський світ. — «Ніхто з вас не вгадав панове!» — «То сам скажи нам, пустослове! А може дуриш?!» — «Не скажу! Одно: такі книжки є в світі, Та ми сліпі, чи гордовиті, Не заглядаємо в чужу!..» Великий Комтур бачив зразу, Що тут не тяжко за образу, Зробив рукою тиші знак: — «Нам треба покріпити нерви. Дам двадцятьп'ять хвилин перерви! Чи згідні ви?» А всі: «Так-так!» Збір по перерві продовжався. Ніхто з ніким вже не змагався, Бо Комтур зразу заповів: — «Пройшли вже справи різнородні, Тож проголошую сьогодні Вибиванку на лицарів! Тепер просім лицарські дами, Щоб увійшли і разом з нами На святі свідками були!» Розкрились двері й за хвилину Жінки, що ждали вже з годину, На залю радісно вплили. Не проминуло й чверть години, А вже гарніші половини Зробили між собою лад. Тоді Окличник кликав гучно Лицарських джурів поазбучно, А Обрядник ставляв у ряд. Великий Канцлер мав промову Про їх хвилину вийняткову, Про обов'язки і права. Про лихо до добра подібне, Про серце, що в житті потрібне, Та потрібніша голова. Як тільки він скінчив поуку, Великий Комтур меч взяв в руку І висунувся на чоло. А Писар голосом набожним Відчитував при джурі кожнім Його лицарське порекло. З них кожний, трему поборовши І кілька кроків підійшовши, Клякав з нахиленим плечем. Великий Комтур бив три рази, Казав: — «Будь лицарем без скази!» А Збір співав: «Вдаряй мечем». І так ішли один за одним, Вибивані мечем холодним І теплим серцем. Диво див! Усі із цього вийшли ціло, Лиш вухо в декого боліло, Бо меч легенько зачіпив. І знов рівненько, як по шнурі, Ті лицарі, недавні джури, Вернулись на свої місця, Великий Канцлер, по нараді, Дав знак рукою всій громаді, Що Збір добіг вже до кінця. Тоді всі вікна задзвеніли, А далі стрясся замок цілий, Від підземелля до піддаш. Немов той гураґан нагальний, Понісся в залі спів похвальний: «Нехай живе нам комтур наш». По співі Обрядник постукав І струнко стати всіх спонукав, (А дехто став і на «позір».) Великий комтур булавою Три рази звив над головою І мовив: — «Закриваю Збір!» Усі киреї поскидали І знову тільки гістьми стали І розорилися хто куди. Загомоніли знов кімнати: Одні вже брались в карти грати, Одні шукали хоч води. А винахідник, лицар Вилат, Що був колись придумав прилад, Як людям замикать роти, Тепер показував новинку, Малу, недорогу машинку, Що напростовує хребти. Всі признавали однозгідно, Що вжита вчас і відповідно Здоров'я людям принесе. А дехто навіть на хвилину Те чудо прикладав на спину І слухав, як воно трясе. Згадали ми при тій нагоді Про всякі слабості в народі Від історичних бур і злив. Та ось у дверях став Кормило. Князь знов до всіх всміхнувся мило І на вечерю запросив… Зулейка при князю сиділа І мало і лиш дещо їла, Бо раз — чарчаф, а два — закон. Ніхто її не пас очима, Ніхто не знизував плечима, Бо дама — раз, а два — бон-тон. Господар лиш Зулейку слухав І часто щось шептав до вуха (Шептання, це на серце масть!). Одні казали: — «Певно буде», А другі й треті: — «Може буде», А пан-отець: — «Як Пан Біг дасть». У всіх був настрій позборовий, Ніхто не рвався до промови, Ішла балачка, жарти, сміх. Під самий аж кінець вечері Встав, поглядаючи на двері, Отець і так сказав до всіх: — «Ваш день був нині працьовитий, Прийшлося неодно зробити, Намучився і зір і слух, Гострили ви язик як бритву, Відмовмо ж лагідно молитву І йдім подихати надвір!» Усі приплеснули отцеві, Подобалось воно й князеві, Зулейка вже була б ішла. Та пан-отець перехрестився І коротенько помолився, Тоді аж рушив від стола. За ним і лицарі і дами Гуртом, двійками і трійками, Вкінці Зулейка й Скоропад. Жадні спочинку й прохолоди, Всі повиходили на сходи І на терасу перед сад. Поглянули і заніміли… Ген, над потоком мряки сіли, За ними муром ліс густий, А далі ніч струнка, як вежа, Над нею срібних зір мережа І місяць — прапор золотий. Дрімає світ і час дрімає. І тільки серце в грудях грає. І тільки очі п'ють красу. Душа купається у мріях… То ж не один із нас на віях Почув непрошену росу. Отець обтрясся перший з чарів, Погладив ніс, чоло розхмарив І на Зулейку очі звів: — «Чи не були б ви так ласкаві, В одній направду важній справі, Десь відійти на кілька слів?» Зулейка трохи здивувалась: — «Я з вами?! Ох, не сподівалась! Та раз ви просите — іду. Провадьте! Ви в своєму домі, То певно добре вам відомі Усі закутини саду.» Була в однім куті криничка, Поросла мохом, невеличка, Із традиційним журавлем. Колись там з неї брали воду Для квітників чи для городу, Тепер дрімала під кущем. Туди отець ісламську мавку Повів і посадив на лавку, А сам на камені присів. — «Я дуже вас перепрашаю, Що дещо скажу, запитаю. Та то буде лиш кілька слів». — «Питайтеся, прошу ласкаво. Мені поправді і цікаво, Яких ви хочете новин». — «Скажіть, подумавши хвилину, Чи ви пішли би за мужчину, Коли б він був християнин?!» — «Чи я пішла б?! Коли б любила! Кохання, це велика сила, Вже не одно перемогла. Наприклад — славна Роксоляна Згодилась вийти за султана, Хоч християнкою була!» — «А чи змінили б ви, в офіру За щастя дому, вашу віру, Коли б собі ваш муж бажав?» — «Змінити віру!? Я… і змовкла. В отця аж лисина пожовкла І підбородок задрижав. З похиленою головою Примусив нерви до спокою… — «Я все таки розкажу вам Про християнські правди віри!»… І сам пройнятий до безміри Дав повний біг своїм думкам: Про Господа у трьох одного, їПро Бога-Сина Пресвятого, Що до людей зійшов з небес. Про чуда дивні й про науки, Розп'яття на хресті і муки, Про те, як в третій день воскрес. Про Матінку Його Пречисту, Лілейно-білу, промінисту. Про Янголів, про небо й ад… — «Чи ти повіриш в те, дитино?» — «Не сумніваюсь на хвилину!» — «Прекрасно! Ох який я рад! Спасибі вам за терпеливість, За добру волю й уважливість. Ми дещо спільне вже знйшли. Ходім, бо там нас виглядають І десь на мене нарікають, Що вас забрав від них!» Пішли… Ніхто не міг би припустити, Що за кущем сидів закритий Непрошений до ради гість. Та я страшенно був цікавий, Як возьметься отець до справи І що Зулейка відповість. Як тільки пан-отець вернувся, То до господаря всміхнувся, Мовляв, усе пішло як слід. А Скоропад зідхнув любовно І на Зулейку так вимовно Поглянув, що аж місяць зблід. А товариство, мов би знало, Що все отець повів так вдало, Бо вмить зійшлося зі стежок. Ба навіть ті, що погубились І десь в густі кущі зашились, І ті з'явились за часок. Як вже зійшлась уся громада, Хан приступив до Скоропада І щось йому до вуха клав. А нам, як мулла у мечеті, Чи муезин на мінареті Високим тенором сказав: — «Шановні лицарі і дами! Сьогодні сходить понад нами Нова зоря будуччини. Оповіщаю вам «ет орбі»: В цю гарну ніч, на княжім горбі Відбудуться заручини. Заручуються: доня шейка, Шляхетна панночка Зулейка І славний лицар Скоропад! Тож не дивуйтесь, милі люди, Що церемонія ця буде У дечому на перський лад!» Князь низько Свідрові вклонився, Орлом довкола подивився І до Зулейки підійшов. — Обручнице! Ось по закону Здіймаю з тебе цю заслону. Хай сяє вірність і любов!» Здійняв… З'явилась не шейківна. А комарнянська деканівна З чарчафом чорним у руках! Струнка, чорнява, уродлива… Всі гості ахнули із дива. (Нещирий трохи був той «ах»!) На переміну цю чудесну Хтось крикнув: «Славно», хтось там плеснув, Та й той маленький гамір стих. Де ж одушевлення, де «браво»?! Новіна підсміхнувсь лукаво, А всі стоять ні в сих, ні в тих. Поглянув я на Скоропада І враз взяла мене досада, Що князь ні вусом не моргнув. Чи знав він нашу таємницю Про деканівну смаглолицю І нас усіх тепер загнув?! Недаром то ходили слухи В час світової завірюхи, Що Скоропад думки плете! Ніхто не знав, як з ним балакав, Чи він жартун, чи задавака, Чи може вірить сам у те? І деканівна не змішалась, До Скоропада усміхалась, Та, як звернулась до отця, То усміх згас, як промінь сонця І встиду білі волоконця Покрили рум'янець лиця. Отець Ігнат очима кліпав І ґудзики від ряси сіпав, І кривився, мов з'їв полин… Так, значить, це не мусулманка, А правовірна християнка!.. Пропала радість із хрестин!.. Кмітливий Обрядник Лелека Відчув, що грозить небезпека, Приємний настрій возьме чорт! Щоб розігнати сіру хмару, Вхопив до рук свою гітару І вдарив голосний акорд. Усі Лелеку обступили, Бо голос мав звучний і милий І на гітарі був мастак. А він на лавку скочив живо, Ще бренькнув раз і всім на диво Не заспівав, а мовив так: —..Чи пам'ятаєте той Веринь наддністровий, Що мов дідок перевеслом, Вперезаний старим ріки руслом, Дрімає на траві шовковій?! У тому Верині зробив нам Пан Біг ласку, І хоч була війна, та дав раз ніч, як казку… Небо зазорене, мов закляте море, Дихало дивною тайною. Канули в безвісті рясні метеори, Краючи тихі небесні простори Смугою золотосяйною. Краяли, канули і безслідно мерли, Зорі над тим посміхалися, Що на дні неба, як казкові перли Порозсипалися… Десь, якась царівна, сном заворожена, Сном заворожена, морем перевожена, Перлове згубила намисто. Як тільки хвиля не затривожена, Міняться перли барвисто. Блідий князь ночі плив спокійний Через простори сині, Немов той лотос чародійний Ставом індійської святині… Чи пам'ятаєте смаглявих тих циганів, Що край свій на возах, а душу в скрипці возять, Що навіть золотих ненавидять кайданів, Що поглядом печуть і поглядом морозять?! Чи пам'ятаєте циганську їх музику, Той безпросвітний плач і розкотистий сміх, Кохання ніжне, пристрасть дику, І шепоти стежок і гамори доріг. Чи пам'ятаєте?! У тую ніч, казкову, дивну ніч Зневіреним родилися надії, Пригніченим спадав тягар із пліч, А старичкам сни снились молодії. А молодим величній гимн любови Співала в серці кожна капля крови. Чи пам'ятаєте?! Сьогодні ніч подібна до тамтої І ми, хоч старші, до тамтих подібні. Блукає спомин ночі золотої, А в спомині снуються мрії срібні… Нехай тобі, шановна панно Олю, Нехай тобі, господарю наш милий Ця ніч зачне щасливу, добру долю І хай веде вас Янгол яснокрилий!» Залопотіло, зашуміло, Мов стадо голубів злетіло, Немов прорвалася ріка!.. То гості так, що мали. сили, Кричали «Славно», «браво» били, Аж мліло горло і рука. Котився гомін удолину, Під темну баню неба линув, Кружляв над замковим дахом, То відлітав, то знов вертався, Довкола вежі обвивався І кажанів проймав страхом… Всміхалася достойна пара, З чола отцеві зникла хмара, Я очі з радости примкнув. Сердечний настрій знов між нами!.. А гомін плив і плив світами. Вкінці затих, мов потонув. Настала тиша молитовна. Задумана, по вінця повна Рожевих снів, шовкових мрій. Вже спомини плили, як ріки… Та я здригнувсь, підніс повіки, Хотів кричати — й занімів. Дивлюсь — нема ні гір, ні бору, Ні замку пишного, ні Збору. Довкола будень без обслон! Стою і думаю: Мій Боже, Чи дійсність це була, чи може — Фатаморгана?.. Мрія?.. Сон?! 1919–1922