Читать «Скарб Солоного лиману» онлайн - страница 37

Цього разу ми ледве-ледве, як кажуть рибалки, нашкребли на юшку різного дріб´язку. Сіряки більше не клювали.

«Це Артист розігнав сіряків, — подумав я. — Як же привадити дельфінів у наш Бугаз? Вони б розігнали всіх сіряків і врятували камбаляток».

Пузан-помагач

Тієї ночі я спав уривцем, бо з думки не йшли жваві листочки — камбалятка. Це ж уранці їх знову почнуть глитати ненажери-сіряки… Не спалося й Мишкові.

Перед ранком я все-таки заснув, і мені таке приверзлося! Нібито стою я на березі моря. Раптом завирувала вода і звідти випірнула величезна червоноока тварина, схожа на сірого бичка. Роззявивши зубасту пащу, страховисько кинулося на мене. У мене стислося серце. «Ось я тебе зараз пригощу»! — вигукнув я, підняв над головою весло і… прокинувся. Біля ліжка стояла мама.

— Синочку, з ким це ти уві сні воюєш? І чому це ви сьогодні так заспалися? Он уже й сонечко у віконце зазирає, і цуцик біля своєї хатки скавчить, на свого господаря чекає. Ану, вставайте мерщій! Ти, Мишку, візьми он тамечки, коло дверей, горщик зі сніданком для Пуха і біжи до нього, а ти, Юро, полізь на горище по сухі бички. Будемо снідати. Картопельку зварила. Та швидше мені, бо картопля холоне. Домовилися?

— Угу, — не дуже бадьоро прогули ми. Так хотілося ще поспати!

По рипливій драбині я видерся на горище і потрапив у царство запашистого духу: жмутиків лікарських трав і бичків, які були порозвішувані геть на всіх бантинах. Я зняв кілька низок бичків і тут-таки, одразу за перекладиною, у закутку побачив чималий запилений згорток. Я не раз його там бачив, але якось не звертав уваги, а тут щось ніби підштовхнуло мене до нього. Я розгорнув брезентину і побачив… дельфіна. Ні, не справжнього, але в нього, як у справжнього, був білуватий живіт, темно-сіра спина й блискучо-чорні оченята. Дельфінча було пузатеньке, мов бочечка. Хто його зробив і навіщо, я не знав. Іграшка? Наче ні — надто вона велика. І навіщо б в іграшки до живота було причеплено кільце, а до нього ще гумовий скрутень.

— Ма, а що то за дельфінча на горищі лежить? — спитав я матір, коли повернувся до хати.

— Яке дельфінча?

— Чимале, мов справжнє.

— А-а-а, — пригадала вона, — так то ж, синочку, твого діда пузан-помагач.

— Помагач?! Як це? Він же дерев´яний.

— І зовсім не дерев´яний, а з шамату — кори коркового дуба — зроблений. А для чого — розповім. Колись тюльку та хамсу в морі ловили не драгами, як тепер, а величезними сітчастими пастками-ставниками. Частенько у ті пастки з рибою потрапляли й дельфіни. Ото була біда! Вони рвали сітки, валяли жердини-гундери, на яких трималася пастка, а часом і самі гинули у тій западні. І от за порадою мудрія діда Мореписця твій дід злагодив оте дельфінча. Його ставили на якір осторонь від ставника. Помітивши його, дельфіни-азовчанки кидалися до нього й розпочинали підкидати, але гумовий скрутень міцно тримав пузька на одному місці. Якийсь час дельфіни вовтузилися навколо тієї іграшки, а тоді тікали геть з того місця і вже у ставник не потрапляли…