Читать «Скарб Солоного лиману» онлайн - страница 32

Коли нарешті у кімнаті запанувала тиша, я почув, як спокійно зітхає вечірнє море. Отак, вслухаючись у нічні звуки, непомітно заснув і я.

Пух переслідує злодія

Мишко не забув нашої вечірньої розмови. Не встиг я розплющити очі, коли чую:

— А глянь-но, Юрку, яка сьогодні буде погода?

Я глянув на севрюжку і побачив, що вона націлила свого носа прямісінько на синє кружало.

— Надворі повіває легенький вітерець з моря, ми називаємо його моряною, — сказав я, а тоді підійшов до севрюжки і помацав її носа. Він був холоднуватий і сухий. — День буде сонячний, безхмарний…

— Перевіримо! — підхопився з ліжка Мишко, і ми побігли у двір.

Народжувався погожий день: небо було високе й синє, вітерець перебирав блискучі листочки на маківці нашої тополі.

— Оце так чудеса! — від здивування мій гість аж витріщив очі. — Як же риба дізнається про те, що діється у дворі?

А я блимав очима й не знав, що відповісти. Дідусь нічого мені про це не казав.

— Біотоки, — бовкнув я перше, що спало мені на думку.

— Бі-о-о-т-о-к-и, — спроквола повторив Мишко. — Я це слово вже чув, а от що воно таке, не знаю… — він на хвильку замислився, а я, скориставшися цим, поспішив змінити розмову:

— Слухай, а як там наш Пух? Давай глянемо.

— Давай, — погодився Мишко.

І ми помчали. Пробігаючи повз сарайчик, де під стріхою лежала його снасть, Мишко сумовито мовив:

— А коли ж ми, Юрку, за дивовижею попливемо? Я ж обіцяв…

Я промовчав. Відверто кажучи, мені не вірилося, що ми її швидко знайдемо. І водночас у мене з´явилася хороша ідея, як відвернути увагу Мишка від тієї морської чудасії.

— Дивина сидить недалечко, вважай поруч. Хочеш покажу?

— Та ти що? — аж спинився Мишко. — Справжня, морська? Чого ж ти мовчиш? Побігли!

— Гайда, — підхопив я. — Тільки дивина не морська, а летюча — голуб.

— Голуб! Теж мені чудо-юдо знайшов, — розчаровано проказав Мишко. — Та знаєш, скільки їх живе у нас на горищі!

— Еге, так у тебе ж дикуни, а в мене — справжній поштар.

— Що? Поштовик? Справжній? А де ти його дістав?

— Сам прилетів, певне, заблукав.

— І кільце на ніжці є? — допитувався Мишко.

— Аякже, який же поштар без кільця…

Мій голубник, обвитий виноградною лозою, височів серед нашого городу, а над ним здіймалася щогла з перекладинкою.

Зупинилися під голубником.

— Почекай хвилинку, — сказав я Мишкові, по драбинці хутенько дістався голубника, простяг руку, щоб відкрити фанерні дверцята, і сторопів: дверцята, які я завжди щільно зачиняв, чомусь були навстіж відкриті. Я зазирнув у голубник і все зрозумів…

— Поштар зник! — видихнув я.

— Не може бути! — озвався Мишко знизу.

За мить він опинився поруч зі мною і, поправивши окуляри, уважно оглянув дверцята.

— Он воно що… Поштаря вкрав звірок. Бачиш, Юро, оно шерстинки до поріжка поприлипали.

А я тих шерстинок і не помітив.

— Кіт?!

— Ні. Наче не схоже.

— Хто ж тоді?

— Важко сказати. Думаю, без мого Пуха нам не обійтися, — Мишко миттю зіскочив на землю і помчав по свого гавкуна.

За хвилину Мишко повернувся, тягнучи на мотузці песика, який відчайдушно упирався лапами і, крутячи головою, ледве плентався за своїм господарем — видно, до цього часу не очумався від подорожі у лозяному кошику. Він докірливо глянув на мене, ніби говорячи: «І нащо отак мене тягнути? Виспатися не дають порядному собаці».