Читать «Скарб Солоного лиману» онлайн - страница 28

Одну стіну дідусевої кімнати займає географічна карта світу. Поруч неї — полиця з численними довідниками. Полюбляли ми з дідусем помандрувати по континентах, океанах та морях. Дідусь брав олівець, десь, приміром, біля далекої Австралії, знаходив острівець і ставив біля нього хрестик, а тоді відкривав довідник, і ми дізнавалися, як там люди живуть, яку рибу ловлять, які птахи літають, і які вітри гуляють над тим острівцем. За кілька років уся карта була обмережена тими хрестиками…

Найдорожчою для мене була старезна скриня. Вона стояла під вікном. Коли підняти віко, перед очима постане два світи: з одного боку — дідів фронтовий одяг: стоптані кирзові чоботи, шинель, штани, шапка-вушанка, а зверху вкрай зношена гімнастерка, на якій — ордени і медалі. Поруч пожовкла фотографія: ще молодий усміхнений дідусь-вусань з автоматом напоготові стоїть серед закопчених руїн. Унизу на фотографії напис олівцем (писав на коліні): «Даєш Берлін!»

До Берліна дідусь не дійшов. Десь у Чехословаччині його поранило, і до кінця війни він пролежав у госпіталі.

Перед Святом Перемоги дідусь бережно діставав зі скрині свій одяг і в першу чергу пришивав до гімнастерки свіжий підкомірець, а тоді начищав до нестерпного блиску кирзаки. Так він називав свої фронтові чоботи.

На свято ми з дідусем прямували вулицею до правління рибгоспу. Він ішов із гордо піднятою головою.

Зустрівши нас, молоді рибалки часом питали у мого діда: «Чого це ви, діду, так вбралися? Хіба у вас святкового костюма немає?» На те дід завжди відповідав так: «Для такого свята, як сьогодні, кращої одіжки не знайти».

На другій половині віка — кольорова обкладинка часопису, а на ній — дідусь у рибальській робі тримає обіруч здоровенного осетра. У цій частині зберігалося дідове рибальське знаряддя: зв´язані капроновою мотузкою бичколовки, невеличкий одноручний спінінґ із срібною бляшкою, яку дідусь власноруч викував зі срібної ложки, «сомоловка» — завбільшки з цеберку поплав, на якому було намотано шнур.

Щоразу, повертаючись додому, я передовсім ретельно оглядав кожну дідову річ, а шапку неодмінно приміряв. Зробив це і зараз.

— Ще трохи завелика, — почув за спиною мамин голос.

— Мамусю! — кинувся я до неї.

— Синочку мій, — обняла вона мене. — Приїхав! Ну, нарешті мужчина в хаті! А то так мені було самій сумно… Нема з ким і словом перекинутись.

— Мужчина, мужчина, а з ким я гулятиму? Жодного хлопця на нашій вулиці не лишилось, — ображено буркнув я.

— Не тужи, синку. Завтра буде в тебе друг. Приїжджає синок моєї знайомої, він теж сьомий закінчив…

— А як його звуть? — повеселішав я.