Читать «Скарб Солоного лиману» онлайн - страница 23

Одразу Шалапут здався нам не таким важким, і ми все прискорювали ходу, але за якийсь час він начебто поважчав, і нам доводилося дедалі частіше перекладати жердину з плеча на плече. А тутечки ще напасть: щойно ми опинилися на луговині, як на нас напала клята Двоперка.

«К-а-р-р-р, к-а-а-р-р-р», — очманіло горланила вона. Видно, нахаба добре запам´ятала свого кривдника.

— Киш, нахабо! Гляди, одужає гавкун, він тобі й крила повисмикує! — відмахувався від неї Ірвик. Та де там, розлючена ґава не звертала на нього уваги… Тільки тоді, коли ми вже наблизилися до єгерської хижі, Двоперка нарешті дала нам спокій.

Вибиваючись з останніх сил, ми тарабанили свою важку ношу, намагаючись якомога швидше дістатися до єгерського двору. У нас нестерпно боліли плечі, ми ледве переставляли ноги. Йшли з надією покликати когось на допомогу, але навколо нікого не було… Вкрай зморені, але щасливі, підійшли ми нарешті до єгерського паркану. Отам і побачив нас дядько Карпо.

— Шалапут?! Живий?! — прожогом кинувся він до нас.

— Дихає. Води…

Єгер шпурнув нашу жердину, підхопив гавкуна, вбіг до двору: — Гей, Катре! Глек кисляку! Мерщій! — крикнув він.

Шалапут, лежачи серед двору, спрагло хлистав кисле молоко і на наших очах веселішав. На його боках вляглася шерсть, він жвавіше крутив хвостом і, підвівши голову, мляво посміхався.

— Отаке трапляється в житті, — роздумливо промовив єгер. — Зовсім недавно гавкун привів вас до мого двору, а тепер ви його принесли… Скажіть мені, де ви його знайшли?

— У прірві серед чагарів.

— Он, виходить, куди заманили його кляті єноти. Самі у нори поховалися, а він, бідолаха, так і шугнув у яму. Треба буде його ветеринару показати. Може, що всередині пошкодив. Ану збігайте котрийсь у повітку по нашийник.

По нашийник побіг Ірвик. От він зник у дверях і одразу заволав так, ніби побачив там принаймні уссурійського тигра. За хвилину Ірвик вилетів із сарайчика, мов куля. В одній руці він тримав нашийника, а в другій… свого рудого «бізона»…

— Знайшов! Знайш-о-о-в-таки… — аж танцював він і притискав пошарпаний ранець до грудей.

— Виходить, це твій? — здивувався єгер.

— Мій рідний «бізончик». Але як він опинився в повітці?

— Усе дуже просто. Шалапуту не завжди щастить полонити в очеретах порушників спокою, так він привчився приносити їхні речі. Звісно, слідком тоді й харцизяки топають до мене на розмову, а ви, виходить, не знали цього. А в оті ранці я не маю звички зазирати.

Я уважно слухав дядька Карпа і водночас мені кортіло, ой як кортіло, хоч одним оком подивиться, чи збереглася моя коробочка з метеликом. А Ірвик усе ніяк не міг розібратися з «бізоном»: заіржавілий замочок ніяк не підкорявся своєму господареві. Аж ось нарешті він здолав його і відкрив ранець. Тремтячими руками я схопив свою коробку, відкрив її і завмер у захваті: на ватному матрацику лежав цілий-цілісінький метелик. Сама доля повернула його мені…