Читать «Скарб Солоного лиману» онлайн - страница 16

— Не будемо заважати родичам, хай собі покахкотять, — тихо мовив єгер.

— Хіба ж то родичі? — здивувалися ми.

— Родичі, родичі. Ось відпочинемо трохи, і я вам про них розповім.

Моя Таська не звичайна свійська пташина, — розповідав згодом єгер, — а дикунка-крикуха, перша помічниця мисливців. На полюванні вона скликає до свого господаря-мисливця дичину. Молоді крикухи завжди намагаються при нагоді втекти від свого господаря, а в очеретах швидко дичавіють. І ось по весні два роки тому шмигонула в очерети й моя Таська. Я вже було попрощався з нею, а одного літнього ранку Таська несподівано повернулася, та не сама — за нею пришкандибало трійко каченяток. Але то ще не було диво. Пізніше з отих пуховичків виросли не крижаки, а качки-швайкохвостки. Ото вже була справжнісінька чудасія. Звідки вони? Адже всім відомо — швайкохвостки — качки північні, у нас вони бувають лише на весняних та осінніх перельотах. Виходить, якось весною качка-швайкохвостка чомусь не вернулася на північ, а змостила гніздо у наших очеретах, нанесла яєчок, а сама загинула. Чуже кубло надибала Таська і зробила те, що повинна була зробити справжня мати: сіла на яєчка і вивела каченяток. Минуло вже чимало часу, а Тасьчині вихованці, як бачите, не забувають свою названу маму. Тепер вони та їхні нащадки вже не літають на північ, а гніздяться у нашій республіці.

— Е-ге-й! Д-е-е ви т-а-а-мечки! Карп-е-е! Хло-о-о-п-ці! Борщ стигне! — лунало з єгерського двору.

Ми не примусили тітку Катрю більше кричати, поспішили до берега…

Берег урятованого осетра

Усю ніч скаженів пунент. Коли на сході ледь-ледь зарожевіла вузенька смужечка світанку, ми були на березі моря. Простували вздовж берега. Хоча вітер на той час ущух, хвилі продовжували довбушити берег так, що аж земля під ногами двигтіла. Несли з собою лопати і харч на весь день.

— Оце, чаєнятка, йдемо ми не так рятувати камачку — кефальку, — як воювати з хапугами-дзьобачами, — говорив дядько Карпо. — З камачками нічого б не трапилося, прожили б у калюжах та баюрах і день, і два, але за цей час їх усіх до одної поковтають ворони. Оту пташину-розбишаку іноді плутають з граками. Різні вони, ой які неоднакові. Грак-трудяга з ранку до вечора в степу за плугами та боронами бігає і ковтає різних шкідливих комах та черв´яків. А сірих ворон у степу не побачиш. Вони крутяться то біля птахоферм, щоб при нагоді хапонути курчатко чи яєчко, то навколо ставка ширяють, де гусятка та качатка плавають. І біля моря від них спокою немає, — бідкався єгер. — Та не тільки ці крилаті дичкодери, — почав був він, але закінчити не встиг, бо перед нами заблищали калюжі, що буквально рябіли камачкою. Над ними метушилися ворони. Нам стало не до розмов…

— Ану, киш, кляті! — горланили ми, розганяючи дзьобатих хапуг.

Неохоче залишали ґави легку здобич. Обурено крякаючи, відлітали вони на кілька кроків, сідали там, чекаючи нагоди знову накинутися на беззахисних рибчинок.

Коли ми трохи розігнали вороняччя, дядько Карпо сказав: