Читать «СИНЯ КНИЖЕЧКА» онлайн - страница 17
Василь Стефаник
І водила сивою ниткою довкола латок, і думала над сірим життям своїм.
На печі лежала Митрова мама. Дрібка жінки - завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.
- Божечку, божечку, найди мені смерті, най я так гіренько не валєюси! Вже-м, відай, спокутувала усі гріхи, що-м нагрішила... Десь умирають такі, що лиш би їм бути, покидають добро і маєтки, а я як отот твердий камінь, що го ніхто не годен роздавити. Боже, боже, ба за що ні так тєжко караєш?
І розпукалася від кашлю.
Коло баби сиділи діти. Як баба синіла і заходилася від кашлю, то вони всі дивилися на бабу цікавими очима і все показували пальцями на бабу та говорили: «Аді, аді, баба вже умирають». А як баба відкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дітоньки, моя смерть забула за мене».
Але Митрові вже остогидло борикатися із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.
- Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати - таки нічо не мож настарчити. Ходіть-ко трохи босі, та, може, вас борше повіхаплює.
Сів коло стола.
- Та, може би-с, дала ми що їсти, ґаздине моя. Таже знаєш, що-м ще сегодні нічо у роті не мав. Митриха встала з припічка і подала йому бараболю. Була застрашена, як вівця.
Митро лупив бараболю, мачав у сіль і гриз хліб.
- Вже ти мене годуєш... Але я тебе так нагодую, що здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дідька рогатого абощо... Тицьне тобі барабулю - та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!
- А що ж вона тобі, синку, зварить? Олію нема, муки нема, та що вона тобі зварить?
- Ваше, мамо, говорене скінчилоси. Сидіть собі на печі та кашляйте. Маєтків від вас не посів-єм, волів і коров не забрав-єм, та й сидіть собі тихонько. Або ліпше собі погадайте, чим я вас буду ховати? Чекаєте тої смерті, як каня дощу, все: «Божечку, божечку, найди мені смерть»,- а то все на мою голову...
Баба хотіла заплакати, але закашлялася.
- Бігме, оглухну,- казав Митро.
- Мой, ти, шибенику, чого ти чіпаєшси грєдок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навіки...
І почав бити хлопця.
Діти заверещали, баба не переставала кашляти.
- Та на цу хату птах би не сів,- говорив Митро.
- Але чого ти до дітий прискіпавси, а вони що винні, що чоботи здривіли?
- Ти, суко, поналіплювала-с їх, та поначинювала, та ще гавкаєш за ними? Я вас усіх поріжу...
Підняв чобіт з-під лави і почав ним жінку бити. Врешті затягнув на себе кожушину та й виходив із хати.
- Аби я не діждав вертатиси до цеї хати,- сказав уже на порозі.
- Йди, йди, слухай за Канаду; гадаєш, що я піду з дітьми десь на край світа?..- навздогін сказала йому жінка.
***
Митриха топила в печі. Диму напхалося повна хата, і вона все втирала сльози. Дим очі виїдав.
Баба на печі стогнала.
- Коби-то літо. Порозходили би си по роботі та й би не гризлиси накупі. Сонечко би порозводило геть по полю. А так пекло у хаті. Боже, боже, не тримай ні більше на світі, бо видиш, що нема як жити...
Діти бігали по хаті. Але як хто здубонів у сінях, то вони тікали на піч д' бабі. Тоді тварі їх робилися помучені і пригноблені. Все удавали спокійних, бо боялися, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злізали з печі, аби гарцювати по землі.