Читать «СИНЯ КНИЖЕЧКА» онлайн - страница 12

Мама взяла Катрусю чесати.

- Ти так страшно гориш та так кашляєш, що най бог со­хранить! Ані дранку натєгнути на тебе, ані розчесати, ані вмити. Боже, боже, як ми гіренько мучимоси. Просю бо­га, аби-м половину тої муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.

Сльози мамині капали на Катрусине волосся і про­па­да­ли, як вода у піску.

- Що то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робітни­ця, що на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, що нам легше стане із-за тебе, а то, аді, яке легше! Коби хоть що їстки доброго, а то ми зав'єваємо на барабулі, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кілько находила, що тепер нема як лиця вка­зу­вати.

Мама заплітала косу.

- Не знати, нащо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, відай, я тебе у ті квітки на сме­рть уберу...

Заплакали.

- Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.

Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.

Катруся перезирала їх, лице її слабо усміхалося, а сині, білі, зелені, червоні блески блу­кали по обличчю.

- Дай суда борзенько, аді, дєдя йде та скаже, що тобі ще у голові дівоцтво.

***

Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама плачучи підкладала їй подушку під голови.

- Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте по­зди­хали, то би-м раз поховав та й збувси!

Держав віжки від однокінки і аж чупер собі микав зі злості.

- А ти, розпаднице, памнєтай, що як я гроші задурно по до­хторях розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор. А відки ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цєму вітримати, ой не годен. Наймив-єм фіру, та лі­пше вже відвезти на могилу, та вівернути, та й збутиси. Боже, боже, що це мене найшло цеї днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками!

Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.

На вулиці Катруся цікаво розглядалася. Від осені богато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.

По полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ними співа­ли. Чорна рілля розсипалася під сонцем.

Катруся почервоніла і все собі гадала:

«Маю в бозі надію, що підведуси, що ще весни не стратю. За­раз-таки найду собі роботу... Боже, боже, найди мені лік!»

Певна була, що весни не стратить. Тато сидів напереді і довго мовчав. Врешті почав говорити:

- Аді, днинка як золото, а ти ходи по дохторях!

Звернувся до Катрусі:

- Скажи ти мені, дівко, що я маю з тобов робити? - Лежиш та лежиш, та й ні житя, ні смерті. Я гроший набираю та на­би­раю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобі лік, то би-м шу­кав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! І то­бі ліпше, і нам ліпше...

Катруся плакала.

- То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти со­бі вмреш і гадки не маєш, нібито не однако в землі гнити? Яке сегодні легке житє, то ліпше вмерти та не капарити цілий вік по чужім полі! Вже-м гроший набрав, та ще на­беру на похорон, та й на старість жиди з хати віженуть. Ех, коби-м знав, що не буде тобі ліку, та й бих зараз за­ве­р­та­вси додому. Добро що то лишило би си на погріб.