Читать «Семітизм і антисемітизм в Галичині» онлайн - страница 10

Чув др. Ліппе, що десь дзвонили, але не знає, де; чув, що в якихось апостольських писаннях говориться щось про сестру й жінку, але не знає, що. Можу вияснити йому се. В однім із своїх листів пише ап. Павло про себе, що не жадає від вірних ніякої запомоги для себе, бо жиє з праці своїх рук, і що в своїх апостольських подорожах не возить із собою сестри як жінки, як се звикли чинити інші апостоли. Отже ж, мова тут не про Павла як такого, що жив із жінкою-сестрою, та й Павло не закидає іншим апостолам кровосумішки, знаючи, що вони були жонаті, але своїх жінок називали сестрами во Христі, зазначуючи, що вони однакової віри з ними. Др. Ліппе, який так сильно обурюється, коли хто нарушить хоч одну букву його улюбленого Талмуда, повинен би мати хоч стільки вирозумілості, аби такими дурницями не провокувати ненависті у людей, для яких без огляду на те, чи вони правовірні, чи ні, ап. Павло єсть і лишиться одною з найчистіших та найвеличніших фігур у історії релігійного розвою, і то головне за свою велетенську та повну самовідречення працю коло увільнення християнської етики з жидівських формулок та з жидівської формалістики.

Так само під асиміляцією жидів не розуміємо зілляння цілої їх маси з людністю для них чужоплеменною, бо ми переконані, що при таких чисельних відносинах, як у нас, се ані можливе, ані не було би корисне. Асиміляція для нас, се поперед усього задача горожанського зрівняння на основі рівних прав і рівних обов ' язків.

Горожанське зрівняння! «Як то, чи довговікове життя в краю не вчинило нас його горожанами?» — запитують жиди. Відповідаю: «Ні!» «Чи посідання землі не дає нам права горожанства?» — запитує др. Ліппе. Відповідаю: «Ні!» Паразити, що найтривкіше й найдовше жиють на деревах, се ще не дерева; різні спекулянти прусські, французькі та інші, що посідають землю в нашім краю, ані не думають бути його горожанами. Горожанином краю робить не давність оселення, не земля, не капітал, а тільки почуття солідарності з народними ідеалами та праця для їх здійснення. Розуміється, що рівноправність ми розуміємо не як привілей самих тільки «obywateli» в теперішнім значенні сего слова, але як широку основу, на якій одиноко може доконатися горожанське зрівняння всієї маси народу. Тільки ж рівноправність повинна бути справді рівна! Галицькі жиди досі не перестають жалуватися на неповноту рівноправності, на їх упосліджування, прим., у військовій або судовій службі, на недопущання їх до деяких суспільних функцій. Не думаю перечити, що справді воно так і що границі їх прав можна би ризиково розширити. Але, з другого боку, жиди забувають, що на многих полях суспільного життя вони займають упривілейоване становище супроти великої маси нежидівської людності, що користають із множества прав, властивих тільки їм самим, і що їх конфесійно-економічна організація і подекуди навіть сам склад їх ума позволяє їм навіть рівні права визискувати на свою користь, а обходити багато приписів законів, які цілим своїм тягарем падуть на нежидівську людність. Отже ідея рівноправності домагається безумовного усунення всяких таких привілеїв і виключних прав, розбиття всіх неявних організацій, що піддержують визиск, хоч би вони ховалися під плащиком конфесійності. Закон, що карає кримінальне кинення на кого-будь Великої Клятви (Хайрем) і таким способом, очевидно, входить на поле конфесійних справ, являється в тім напрямі дуже важним і видним прецедентом. Внески посла Меруновича про державне екзаменування равінів, про регуляцію жидівських метрикальних реєстрів, зовсім несправедливо окричані як антисемітські, були дальшими кроками в напрямі до горожанського зрівняння жидів із нежидами. На мою думку, ті внески повинні були вийти від самих жидів, що почували себе горожанами краю, а що се не сталося і що, навпаки, ті внески викликали такий вереск, се, власне доказ, що горожанське почуття серед жидівської маси ще навіть не закінчилося і що одиниці з горожанським почуттям серед тої маси або зовсім іще не існують, або зовсім ще безсильні.