Читать «Салдацький патрет» онлайн - страница 12

От ідуть, і як накинули воком на дівчат, і пішли побіля мальованого салдата, а їх ватажок, Терешко-швець, зняв перед ним шапку та й каже: «Здрастуйте, господа служба!…» Тут як зарегочеться народ, і перекупки, і купці, і ті, що при возах, та як крикнуть на нього: «Тю-тю, дурний! Та то не живий, то намальований. Хіба тобі повилазило? Отто, оглашенний, не розбере!…»

Напік же пан Терешко раків, як і сам розгледів, що справді салдат намальований і що увесь базар з нього глузує! «Тепер, – дума сердека, – не буде мені просвітку; будуть мені сміятись і через сеє не знать, що будуть прикладати. Йо не йо! Що тут мені на світі робити!» Стоїть, зажурившись, та й дума. А далі схаменувся, зареготавсь та й каже: «Буцім я й не бачив, що се не живий, а що се тільки патрет. А поклонивсь йому затим, щоб подратувать з маляра!… Чи так же то малюють! О! бодай його мара малювала! Се й сліпий розгледить, що се патрет, а не живий чоловік… Хіба тут були такі дурні, що приймали його за живого? Не знаю… Тьфу! чортзна-що й надряпано. Дивітесь, люди добрі, хіба так ш’ється чобіт? Я швець на все село; так я вже знаю, що халява ось як бува (та й став пальцем по патрету надряпувати), от і в підборах брехня; та й підйом не так… та таки і усе не так. Цур йому! пайдьом, хлопці, дальш; намалював же якийсь-то дурень!…» От і пішли своєю дорогою, і Терешко дуже радий був, що спокутував із себе біду.

Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хріну понюхав! З біса-бо йому досадао стало, що увесь ярмарок, і що то на місці народу було, таки, мабуть, душ з п’ятдесят, коли іще не більш, та усі ж то до єдиного, усі не пізнали, що салдат намальований, а думали, що живий; а тут, чорт його зна, відкіля узявся швець та закепкував його роботу нінащо. «Се вже, – каже собі, – курам буде на сміх. Я таки, правда, об чоботах недуже й доглядавсь; може, воно що-небудь і не так. Я тільки й старавсь, щоб йому твар, і щоб він увесь, і мундер і оружжо щоб так було неначе живе, а об чоботах і байдуже; бо не думав, щоб хто вже туда став пильно доглядатись, де й нужди мало і куди не усяк і дивиться. Нехай же так буде, як швець каже: перемалюю, щоб і його уконтентувати і щоб ніякого хвальшу не було у моїй роботі».

Виліз із своєї ятки, достав палітру з красками і пензель, підмалював, як там швець надряпав, та й уп’ять поліз та й каже: «Нехай підожду, поки краска підсохне, а там і вбиратимуся додому. Тепер швець не скаже, що не так чобіт намальований».

Аж гульк! Терешко з парубками, не догнавши дівчат, вернулись навперейми і йдуть вп’ять побіля салдацького патрета. От один парубок розгледів його та й каже: «Дивись, Терешку! маляр тебе послухав; бач, перемалював чобіт, як ти сказав». – «Еге! іще б то й не послухав? – сказав Терешко, підсунувши шапку на саме тім’я і узявшись у боки. – Я же силу знаю і зараз побачу, що не до шмиги!». А як йому й досі досадно було на маляра і на патрет, що через них йому люди сміялися, от і думав ще таки занехаять, щоб маляра збити з пантелику і щоб народ думав, що він велику силу у малярстві зна; посвиставши й каже: