Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 9

Я слухав Інгу і не знав: вірити їй чи ні. Не вживалися в моїй уяві ці дві постаті — Чорногори-різьбяра і Чорногори-каскадера. Не вживалися і все. Не було в ньому нічого від каскадера, ну нічогісінько!

— Добре, що ти розповіла мені все це, — нарешті змилостивлююся над Інгою. — Адже ми з Романом познайомилися тільки дві години тому. Ось, учить мене витесувати гномиків.

— Та що ти кажеш? — раптом ніби підмінили Інгу. Про Чорногору вона вміє говорити серйозно, а про мене — ні. — І ти вважаєш, що зможеш навчитися цьому? — розсміялася Інга, відходячи від огорожі. — Бідний Чорногора: невже він не розуміє, що даремне марнує час? Ну, подумай сам: який з тебе скульптор?

І погордо війнувши снопом довгого чорного волосся, пішла геть.

5

«…Який з тебе скульптор?» — передражнюю Інгу, повертаючись до свого Гномика. — «…Який скульптор?! Нібито в неї могло б вийти краще!»

Знову пробую взятися за роботу, але мені вже не працюється. Треба ж було цьому дівчиськові приходити сюди! Вдасться — не вдасться! Іншим же вдається. Аби тільки стояти над душею і каркати.

Переборюючи себе, знову беруся за стамеску. Та не встигаю зробити й п'яти надрізів, як звідкись з'являється Роман.

— Бачу-бачу, працюємо в поті чола. Цікаво, чим потішимо сьогодні громадськість Нордана? — весело проказав він ще від хвіртки. Але, побачивши мій витвір, розчаровано пошкріб підборіддя. — Ні, колего, мистецтво нам цього не пробачить. Не пробачить… По-перше, виявляється, ти ще більше ледащо, ніж я. А по-друге, ти наділив свого Гномика такою шиєю, що він радше схожий на пінгвіна, ніж на чоловічка.

— Та невже?! — вдавано дивуюся я. Мені треба було б образитися, проте розумію, що Роман каже правду. З шиєю моєму Гномикові не пощастило — це точно.

— Слухай, а може, це навіть добре, що вона така? — кажу Чорногорі. — Усі гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть віддати. Он, ці, як їх, абстракціоністи…

— Пофантазуй-пофантазуй… — бурчить Роман. І знову зосереджено шкрябає підборіддя. — Ти, бачу, філософ. Хоча… Можуть віддати і до музею. У мистецтві все може бути. Раптом започаткуєш нову течію в сучасній скульптурі. Так що давай, закінчуй. Чесно кажучи, самому мені гномики вже набридли. Хочу взятися за Івасика-телесика на лебеді, але не знаю, як до нього підступитися. Це складна робота.

— Нічого, спробуй, — раджу тепер уже я. — А раптом із шиєю Івасика нам пощастить більше.

Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фігуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дізнавшись, що він знімається у фільмах, я вже рідко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.

— А знаєш, — наважуюся нарешті, — коли тебе не було, приходила Інга.

— Он як! Візит ввічливості. — І я бачу, що насправді моє повідомлення не справило на нього ніякого враження. — Це, здається, ота дівчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?

— Ага, — іронічно посміхаюся, — познайомились.

— Раніше вона простоювала тут годинами і дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.