Читать «Ріка далеких мандрів» онлайн - страница 56

— Знаєш, негодяща це справа: кидати роботу незавершеною. Краще вже не починати.

— Але ж ти не винен, що не встиг, — відповів я.

— Винен. Багато часу гайнував. Так завжди буває: гайнуєш його цілими роками, потім кинешся — а нічого не встиг. Нічого!

— Але ж чотири скульптури завершено.

— Чотири, — погодився Роман. — Та хіба це скульптури, якщо по правді? Так, розваги… І взагалі запам'ятай: ніколи не буде такого, щоб різьбяр або скульптор сказав колись: «Досить. Я зробив усе, що міг». Завжди здається, що мало. Навіть якщо майстер живе сто років і залишає по собі тисячу витворів. Отож треба закінчувати. Сьогодні нам обіцяв допомогти Орест.

Роман заходився мудрувати над пащею Гени. Мені ж лишався хвіст. Ми вирубували крокодила з чотирьох колод, які треба буде чимось з'єднати. Та й «шкіра» у Гени ще геть не крокодиляча, отож треба повирізати на ній усілякі, як казав Роман, «бубирці-горбочки». Ми з матір'ю мали від'їжджати через два дні після Чорногори. І я вирішив, що, коли не вдасться закінчити з Романом, працюватиму сам. Тепер я вже сміливіше брався за стамеску, й удари молотком стали впевненішими (принаймні так каже Роман). Та й дерево здається м'якішим, піддатливішим. Тепер на ньому лишається такий слід, який потрібен мені. А зараз працюється легко ще й тому, що неподалік походжає туди-сюди Інга. Просто так походжає, ніби до нас обох їй нема ніякого діла.

З обіду справді надійшов Орест і втрьох ми працювали до темряви. А потім ще й наступного ранку, бо назавтра Роман мав від'їжджати. А коли все було закінчено, коли крокодил Гена нарешті з'єднав свою голову з хвостом, і шкіра у нього стала не гіршою, ніж у всіх його родичів у болотах Нілу…

Коли все це було готове, ми підняли над головами стамески й молотки, і закричали від захвату. Ми закричали «ура!» і почали витанцьовувати якийсь дивовижний танок. Ми були щасливі, що закінчили. Що нам все вдалося. І водночас мені було ще й трохи сумно. Я сумував того ж, чого й радів. Що цікаву роботу закінчено. І безстрашний каскадер Роман Чорногора, з яким я так здружився, від'їжджає на зйомки. Що мені треба повертатися до свого сонячного містечка над Дністром, залишаючи тут, у Нордані, Чингіса, Інгу, Вічного Мисливця та всіх, кого відтепер вважав своїми щирими друзями.

Не встигли ми закінчити свій танок, як надійшла директор школи Марія Панасівна. Вона була у відпустці й тільки оце вчора повернулася до Нордана. Відлітаючи на Україну, вона знала, що якийсь студент, родом із Карпат, взявся створити для школи дерев'яну фігурку Гномика. Але, як сама зізналася нам, не сприйняла його прагнення всерйоз. Думала: побавиться різцем якусь годину-другу та й покине. Тепер же, побачивши, що шкільне подвір'я перетворилося на невеличкий музей просто неба, вона тільки вражено сплеснула руками і завмерла від подиву.

— Невже все це витесали й вирізьбили ви самі? — запитала вона Романа. Марія Панасівна була ще зовсім молодою. Ніколи в житті не подумав би, що такі можуть бути директорами.